— Якщо ти справді хочеш їхати, то знай: я не стримую тебе, — повторила Аліна.
— Я не хочу, — Тимур підняв голову. Аліні не сподобалися його очі: вони потемніли, зі світло-сірих ставши брудно-бірюзовими. Раптово їй здалося, що вона зазирнула в підводну частину айсберга, у надрах якої покоїлися спогади про події в Атакамі та ще багато такого, чого Аліні краще було не знати. А ще в очах вона побачила, що Тимур справді
— Він не прийде, — прогудів Ріно замість привітання.
Ґевал, неприродно рівно тримаючи спину, сидів у кріслі біля вікна, що виходило на вулицю Вадима Гетьмана, та зосереджено читав Біблію.
— Я знаю, — Лаура дістала з бару банку «Seven Up», завалилась на ліжко й увімкнула планшет. — Що будемо робити?
Ріно не відповів, поринувши у Святе Письмо. Жінка крадькома спостерігала за ним. Здоровань не припиняв дивувати. Сьогодні Лаура вперше побачила його в окулярах. Ріно Хедхантер — в ОКУЛЯРАХ! Як там казав Тимур? Дивні діла Твої, Господи. Дивлячись на білий комірець, дротяні окуляри, акуратну чорну Біблію, розгорнуту на колінах, та основне — на зосередження, із яким ґевал учитувався у священний текст, француженка не знала, як позбутися гнилого відчуття, що все навкруги є якоюсь хибною, неправильною реальністю, паралельним Всесвітом, у який її закинуло після дзвінка Антоніо Арреоли. Невідь-чому це відчуття дратувало. «Вчора ввечері готовий був надерти задницю Тимуру, а сьогодні вдає із себе святого та безгрішного. Так не можна», — подумки обурювалась Лаура.
— Який сьогодні день? — вдаючи, наче не помічає, що Ріно весь у читанні, спитала Лаура. Здоровань не відреагував, тож жінка відповіла сама собі: — Субота, — і продовжила вголос міркувати: — Тоні, напевно, відпочиває, хоча…
Вона відкрила Skype. На її подив доктор Антоніо Арреола був у мережі. Лаура Дюпре зателефонувала, й еквадорець відповів на виклик:
— Hola, amiga!
Арреола був у вим’ятій футболці й зі скуйовдженою шевелюрою, але чисто виголений, якщо не брати до уваги акуратно підстриженої борідки. Зліва на щоці лишився білий слід від крему для гоління.
— Доброго ранку, Тоні! Я не рано? Котра у вас година?
— О пів на дев’яту.
— Пробач, якщо розбудила.
— Усе гаразд, я сьогодні вночі вперше нормально виспався.
— О!
— Так. Ситуація нормалізувалася. Я саме мав намір тобі зателефонувати.
— Круто! Рада, що все добре.
— Ага. Вчора з вулиць прибрали бронетранспортери та військових. Поліція поки що не послаблює патрулювання, копи — на кожному перехресті, проте вбивства припинилися. Із понеділка мають відкрити школи. Місто помалу повертається до нормального життя.
— А як твої пацієнти?
— Коли ти востаннє телефонувала? — Антоніо Арреола наморщився, пригадуючи. — У вівторок, так? Із того часу померло чоловік сорок-п’ятдесят. Щиро кажучи, посеред тижня я просто збився з рахунку. Ми намагаємося якось полегшити їхній стан, але все марно. Решта — без змін.
— Отже, в Інституті залишається приблизно дві сотні «сутінкових»?
Еквадорець зам’явся.
— Ем… Ні. Трохи більше. Підвозять нових.
Лаура здивовано блимнула очима:
— Ти ж щойно сказав, що…
— Я сказав, що припинилися вбивства. «Сутінкових» продовжують доправляти. Не поліція. Переважно їх привозять родичі, які щось запідозрили, помітили тривожні зміни в поведінці когось із членів сім’ї.
— Новоприбулі не виявляють агресії?
— Чому не виявляють? Виявляють. Правда, лише тоді, коли їх силоміць тягнуть до клініки. В усьому іншому — абсолютно однакова симптоматика. Марення, відірваність від реальності, колективні галюцинації та бажання знайти людину на ім’я Тимур.
Ріно Ґроббелаар відірвався від Біблії, хоча Лаура цього не помітила. Жінка затихла і мовчала так довго, що Антоніо був змушений озватися до неї:
— Де ти зараз?
— В Україні, — відповіла француженка.
— Де? — не зрозумів еквадорець.
— Київ, Україна, — Лаура невесело всміхнулась: — Намагаюся «завербувати» ще одного члена команди.
— Ого, — здивувався Арреола. — Збираєш цілий консиліум.
— Типу того.
— І коли ви прилітаєте?
— Хм, — Лаура кинула погляд на Ріно. — Плануємо вилітати завтра, отже, прибудемо до Ґуаякіля десь у понеділок. Я зателефоную тобі перед вильотом і повідомлю точніше.
Антоніо здивувався, що вона досі не має квитків, але нічим цього не виказав.
— Я вас зустріну.
— Не варто, Тоні. Займайся своїми справами. Ми заселимося в хостел, відпочинемо, а потім провідаємо тебе в Інституті.
— Хай так, тобі видніше. Ну, тоді бувай!
— На зв’язку. — Лаура відклала планшет, сіла на ліжку та повторила запитання: — То що ми робимо, здорованю?
Той торкнувся вказівним пальцем якогось місця на розгорнутій сторінці та зачитав:
