— Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам, бо кожен, хто просить, — одержує, хто шукає, — знаходить, а хто стукає, — відчинять йому[47], — Ріно поправив окуляри і зиркнув на француженку. — Просіть і стукайте… Тут не сказано, у що конкретно стукати.
— Ріно, я думаю, Господь мав на увазі двері.
Ґевал ледь схилив голову та насупився.
— Тоді я постукаю його головою у двері. Ходімо, — він відклав Біблію на столик, що стояв біля вікна, і підвівся. — Треба витягти впертюха силоміць. Без нього нічого не вдасться. Ті вилупки з Еквадору не нас із тобою шукають.
Лаура хотіла сказати, що це марно, вони тільки налаштують Тимура проти себе, але збагнула, що Ріно її не послухає. Чоловік почав одягатися. Натягнув светр, узув кросівки та простяг руки по жилетку, коли на тумбочці обабіч ліжка дзеленькнув телефон. Здоровань підняв слухавку.
— Пане Ґроббелаар? — із трубки долинув жіночий голос.
— Це я, — рикнув південноафриканець.
— Я телефонувала до вашої компаньйонки, пані Дюпре, але її, схоже, немає в номері.
— Що сталося?
— На вас чекає людина біля лоббі-бару. Тимур Коршак.
— О, — кумедно склавши губи трубочкою, Ріно зиркнув на Лауру. Підморгнув. — Зараз ми зійдемо.
Ґевал поклав трубку.
— Що там? — нетерпляче спитала француженка. — Це те, що я думаю? У когось за ніч прокинулася совість?
Хедхантер тріумфально вищирився:
— Він чекає в холі внизу.
Тимур Коршак ковзав поглядом по інтер’єру лоббі-бару на першому поверсі готелю «Космополітъ», поки Лаура підшукувала квитки до Ґуаякіля. В оформленні переважали сірі, матово-чорні та сині кольори. Іншим разом Тимур, напевно, оцінив би стиль та європейську вишуканість інтер’єру, однак сьогодні бар видавався йому надміру понурим і гнітючим, і це нервувало.
— На завтра немає нічого, — Лаура зиркнула на українця поверх окулярів. — Є один варіант на понеділок: рано-вранці вилітаємо з Києва, приземляємось у Ґуаякілі о 16:55 того ж дня. Одна пересадка в Амстердамі.
— Нормально, — неуважно глипнув на неї Тимур. — У чому затримка?
— Дорого, — скривилася француженка.
Дістатися до Ґуаякіля виявилося непросто — як це завжди буває, коли починаєш бронювати квитки за день чи два до вильоту. Переліт, запропонований компанією KLM, із одним трансфером в Амстердамі, обходився в 1548 євро з людини. Дешевший варіант — по 1090 євро — передбачав дві проміжні пересадки: у Франкфурті та Мадриді. Останній не підходив, оскільки Тимур не мав Шенгенської візи і, відповідно, міг летіти через Європу лише транзитом, не перетинаючи кордон із ЄС. На неділю, 18 січня, був варіант з однією пересадкою через Мадрид, однак на рейс до Ґуаякіля залишалося лише два вільні місця. Лаура не мала вибору, крім замовити три квитки в голландської KLM.
4644 євро! Психіатр почухала голову, закусила губу та подумала, яка сума залишиться на її рахунку в BPCE[48] після купівлі білетів.
— Усе так страшно? — Тимур спробував зазирнути до її планшета.
— Ні, — Лаура підтягнула планшет до себе. — Я вже бронюю.
Через п’ять хвилин на її e-mail надійшло підтвердження про купівлю авіаквитків.
— Усе, — підсумувала француженка. — Летимо. Виліт із Борисполя в понеділок о 5:45. О 7:35 ми в Амстердамі. Звідти вирушаємо рівно о 10:00 і о 16:55 за еквадорським часом прибуваємо до Ґуаякіля.
Чоловіки сприйняли звістку про успішне придбання квитків без ентузіазму. Тимур тупився в чорні кахлі на підлозі та міркував про те, із ким домовитися, щоб його підмінили на роботі протягом наступного тижня. Ріно замовив усім по пиву.
— Що ми маємо там робити? — поцікавився українець. — У нас є якийсь план?
— Для початку зазирнемо до Тоні та поглянемо на його «сутінкових», — відповіла Лаура і… примовкла.
Несподівано Тимур дещо запідозрив і перелякано витріщився:
— Ви ж не хочете показувати їм мене?
Ріно та Лаура перезирнулися. Ніхто не промовив ні слова.
— ТА ІДІТЬ ВИ В СРАКУ! — із Тимурового рота аж слина полетіла. Двоє барменів з-за стійки незадоволено кидали погляди в бік їхнього столика. — Я НА ТАКЕ…
— Заспокойся!
— Я СКАЗАВ: ДО СРАКИ!
— Охолонь! — замахала руками француженка. — Тебе ніхто ні до чого не примушує. Просто… ну… в тебе ж виходило спілкуватися із психоістотою.
— То й що? У тебе теж, Лауро! Я не буду приманкою, навіть не думайте!
Ріно зітхнув й узявся роздивлятися нігті на пальцях правої руки. Лаура подумки продовжила: «Але чомусь
— Ви думали, що могло статися, ну, що спричинило той хаос у Ґуаякілі?
Передпліччя Ріно напружилися, і він несамохіть сильніше стиснув пивний келих: згадав про ботів, що втекли до Болівії. Втім, ніхто цього не помітив.
— Не знаю, — сказала Лаура. — А ти? Маєш якісь припущення?
— Так. Я думав про це весь ранок. І весь час, поки йшов до готелю. Все дуже дивно.
