— Я не лікар, Тимуре, я — психіатр, — її брови з’їхалися, лобом пролягла зморшка. — Психіатри намагаються допомагати людям, більшість із яких навіть не усвідомлює себе людьми. Точніше, просто вдають, що намагаються. Лікар? — Лаура фиркнула. — Це все одно що лікувати мертвого. Ми як середньовічні алхіміки, яким невідомі ні причини, ні методи лікування найпростіших хвороб. Усе, що ми можемо, — це ізолювати хворого та накачати його препаратами. Як гадаєш, їм від цього краще? Ти справді думаєш, що всім тим психам, яких утримують у клініці Святої Анни, кращає від терапії? Вони живуть у власних світах, і деякі з цих світів є не такими вже й поганими. Щоразу, коли ми вриваємось у їхній світ, намагаючись повернути нещасних до «нормального» життя, вони лякаються нас більше, ніж ми злякалися б привидів, якби ті полізли крізь стіни. Я… я не знаю. Проблема не лише в роботі. У мене таке відчуття, наче я десь далеко та постійно хочу додому, але… я вже вдома. Розумієш?
Тимур мляво хитнув головою:
— Так. Я розумію.
Відповідь вийшла пласкою, трафаретною. Тимур більше нічого не сказав, подумавши, що фраза «Я відчуваю те ж саме» прозвучить іще банальніше.
Увімкнувся інтерком, і салон заповнив звабливий голос старшої бортпровідниці:
— Пані та панове, капітан літака ввімкнув табло «Застебнути ремені», що означає: ми починаємо зниження перед посадкою в Ґуаякілі. Будь ласка, підніміть шторки ілюмінаторів, вирівняйте крісла, а також простежте, щоб усі ваші електронні пристрої…
Тимур зиркнув на наручний «Casio G-Shock», подарований Аліною на минулий день народження, і позіхнув. Годинник показував київський час — 23:19. В Україні день добігав кінця.
В Еквадорі — на них уже чекали.
Аеропорт Хосе Хоакіна де Ольмедо від хостела «Dreamkapture hostal», кімнату в якому забронював Тимур у неділю ввечері, відділяло трохи більше ніж три кілометри, однак ні Тимур, ні Лаура, ні Ріно після чотирнадцятигодинного перельоту не мали бажання блукати незнайомим містом. Вони взяли таксі. Через кілька хвилин авто зупинилося біля суцільного жовтого муру з матово-зеленими воротами, втиснутого між вулицею Хуана Сиксто Бернала та широкою двосмуговою авеню Франциско Орельяни. Попід муром, що підступав упритул до
Вечоріло. Вулиця спорожніла.
Лаура Дюпре першою вийшла з таксі. Потягнулася. Зиркнула на затягнуте монотонною сірою плівкою небо.
— Нічого так, — кивнула на хостел. — Мені подобається.
— Ще б пак він тобі не сподобався, — Тимур другим вислизнув із машини. — 7,5 доларів із людини за ніч.
Чоловік забронював одну тримісну кімнату на всіх. Без ванни, туалету та кондиціонера. Зате зі сніданком.
Останнім із автомобіля вибрався Ріно. Сердито форкнувши (ґевал завжди почувався некомфортно в автомобілях, менших за «Toyota Tundra»), подивився на жовто-синій хостел.
Таксі завернуло за ріг і швидко зникло з поля зору.
— Коли їдемо до Тоні? — бадьоро запитав південноафриканець.
Лаура стомлено подивилася на Ріно:
— Сьогодні вже пізно. Тим більше, на відміну від декого, ми не проспали весь переліт і хочемо відпочити.
— Та ну. Я що, так багато проспав?
Тимур підійшов до воріт, спробував зазирнути досередини та кинув через плече:
— Ти спав так, що пілоти приходили подивитися, чи у нас не повідпадали турбіни.
— Ги-ги, — преподобний дурнувато гигикнув. — А я думав, то мені снилося, що мене постійно будила одна й та сама стюардеса.
— Але все одно, мабуть, варто зателефонувати Тоні, — Тимур шукав шпінгалет чи ручку на воротах, але нічого не знаходив, — повідомити, що ми прилетіли.
Лаура дістала телефон:
— Так і зроблю.
— Ліворуч, — пробасив Ріно.
Тимур кинув погляд наліво, побачив металеві двері, такого самого брудно-зеленого кольору, як і ворота, а біля них — кнопку дзвінка. У ту мить француженка стояла ближче до дверей, але, схоже, зосередилася на телефоні, тож Тимур попрямував до входу, намірившись натиснути на кнопку. Ріно залишився за його спиною.
За крок від дверей Тимур несподівано помітив, що Лаура дивиться не на смартфон, який стискала в лівій руці, а кудись праворуч — понад його, Тимуровим, плечем. Водночас українець почув за спиною рокіт двигуна, що наближався. Чи то пак двигунів. Судячи з того, як стрімко наростало рокотання, автомобілі були немалими та мчали дуже швидко.
— Лауро?
Обличчя француженки витягнулося, повіки перелякано затріпотіли.
