Поки висока шатенка в простому діловому костюмі — темно-сіра спідниця до колін, приталений жакет без зайвих оздоблень, біла футболка з неглибоким круглим декольте — розрізала ножицями пластикові затяжки на зап’ястях затриманих, Тимур крутив головою і розглядав приміщення, до якого їх привезли хвилин десять тому. Стіл, чотири стільці, ніжно-блакитні стіни, біла, але замащена стеля з неяскравою лампочкою без абажура, пара вузьких, більше схожих на горизонтальні щілини вікон аж під стелею на стіні за його спиною, а також двері — прості дерев’яні двері з того боку, де сиділа американка, ближче до лівого (якщо дивитися з місця Тимура) кутка.
Щойно долоні звільнили, чоловік зиркнув на годинник. 18:57. Отже, перед тим як кинути до цієї собачої буди та зняти з голів мішки, їх везли не менше ніж півгодини.
— Так краще, правда? — американка посміхнулась, обійшла стіл і сіла на своє місце. Довге волосся рівними пасмами спадало на плечі. — До речі, це ваше, — вона витягла з кишені жакета Лаурині окуляри та підсунула їх француженці. Скельця залишалися на місці, тільки одна з дужок трохи погнулася.
— Дякую, — промовила Лаура, спочатку розтерла зап’ястя з червоними слідами від стяжок і тільки потім одягла окуляри.
— Де Ріно? — запитав Тимур.
— Із ним усе гаразд, — волосся гойднулося, зблиснуло у світлі лампи.
Українець вивчав обличчя американки. Без зморщок, але немолоде. Рівний ніс, тонкі губи. Нічого особливого, якби не її очі. Очі були кольору золотисто-димного осіннього світанку над застиглою, ледь укритою туманом поверхнею гірського озера.
— Хто ви? — озвалася психіатр.
— Спеціальний агент ФБР Ліза Джин Торнтон.
— Ви з ФБР? — подалася вперед Лаура.
— Так.
— Що ви собі дозволяєте?! — очі за скельцями окулярів грізно виблискували, хоча через погнуту дужку жінка скидалася на затуркану школярку з бідної сім’ї, що не має грошей на нормальні окуляри. — Я громадянка Французької Республіки. Хто дав вам право силоміць затримувати мене посеред вулиці та без пояснення причин, без моєї згоди везти бозна-куди?!
Тимур із сумішшю осуду та легкого переляку кинув погляд на свою супутницю. Штовхнув її ногою під столом, натякаючи, що, напевно, не варто розмовляти таким тоном із людиною, яка причетна до мудаків, які півгодини тому скрутили Ріно в баранячий ріг, а їх самих із мішками на головах затягли до якоїсь халупи за межами міста. Лаура не зважала.
— Чому ви, американці, думаєте, що вам усе можна? Чому ви поводитеся так, ніби хтось поставив вас королями Всесвіту? І що ви робитимете далі? Переправите нас до якої-небудь «третьої країни», — жінка зобразила пальцями лапки, — де тортури узаконено та куди ви відправляєте затриманих в Іраці й Афганістані бойовиків «задля отримання цінних розвідданих»? — повторила жест. — Ідіть ви на хрін! Я простий французький психіатр, і я не маю уявлення, чи є в Іраку ядерна зброя і де ховається Аль-Каїда!
Ліза Джин Торнтон здвигнула бровами, показуючи, як її дістали такі розумники, але погляд відвела. Лаура знала, на що тиснути. Власне, вона й поводилася настільки нахраписто й упевнено, адже розуміла, що після оприлюднення 2003-го фотографій із іракської тюрми Абу-Грейб, на яких зафіксовано, як солдати американської армії заради втіхи мордують ні в чому не винних іракців, і спричиненого знімками міжнародного скандалу американська адміністрація змінила політику стосовно затриманих. Хай там що від них хоче почути ФБР, катувати їх не будуть і до Афганістану чи до Нікарагуа не повезуть. Точніше, Лаурі хотілося вірити, що не повезуть. Бо хто їх знає, цих американців.
— Вас ніхто силоміць не втримує, — спокійно виголосила Ліза Торнтон. — Я просто хочу поставити кілька запитань.
— Та що ви? — скорчила гримасу француженка. — Ви вирубили Ріно! Ви ледь не вбили бідолаху, а нас заштовхали до автомобіля і, ні слова не зронивши, притягнули сюди. Ви півгодини утримували нас зі зв’язаними руками. Якщо це не насильницьке викрадення, то що тоді, на ваш погляд, «затримувати силоміць»?
— Ріно… — американка мотнула головою, міркуючи, як краще пояснити. — Це було необхідністю. Ми не знали, як він відреагує. І ми… вважаємо його небезпечним.
— А я, чорт забирай, вважаю небезпечними грьобаних янкі! — Лаура розходилася не на жарт. Тимур уперше побачив, наскільки французи ненавидять американців. — Вам не спало на гадку просто підійти, представитись і сказати, що хочете від нас почути.
— А ви б погодилися розповісти?
Тимур уловив насмішку в її золотистих очах.
— Так! — рявкнула Лаура.
— Ви впевнені?
Лаура хотіла відповісти, але слова застигли на губах. Вона втупилася в Лізу Джин Торнтон. Американка не зводила очей із француженки. Обидві усвідомлювали, що запекла промова Лаури — лише вистава, дурнуватий і нікому не потрібний спектакль, який вони грають за повної відсутності глядачів. Обидві здогадувалися, що їм насправді є про що поговорити. Але ніхто не хотів першим розкривати карти.
