— Так. Я — це, типу, агент Скаллі, — її губи стоншилися, а слова вилітали із сухим клацанням, подібним до звуку, із яким швидкісний лазерний принтер «випльовує» листки паперу в лоток для віддрукованих аркушів. Насправді Ліза Торнтон сердилася не лише через втому від постійного підколювання й украй легковажного ставлення її колег до відряджень, у яких ішлося про щось гіпотетично паранормальне. Першочергова проблема полягала в тому, що робота в спецвідділі була її прокляттям: Ліза жодну справу не доводила до кінця. Це виявлялося неможливим у принципі. Якщо в ході розслідування встановлювали, що в складі злочину немає нічого ірраціонального, непоясненного чи, якщо хочете, потойбічного, всі документи забирали та передавали до відповідного профільного відділу ФБР або поліції штату. Якщо ж у справі, яку вона розслідувала, справді простежували щось загадкове, химерне, недоступне науковому поясненню, як правило, воно таким і залишалося: справу врешті-решт клали під сукно.
— Круто, — з іронією промовив Тимур.
Ліза Торнтон проігнорувала насмішкуватий тон і продовжила:
— Чули про катастрофу рейсу XL516 компанії «LAN Ecuador» в аеропорту Маямі? — Тимур і Лаура синхронно кивнули: п’ять днів про неї торочили по всіх телеканалах світу. — Через неї я тут, — (Тимур здивовано повів бровою.) — 12 січня пасажирський лайнер, що летів із Кіто до Маямі, за хвилину до посадки несподівано відхилився від глісади, почав набирати швидкість і врізався в один із терміналів аеропорту. Загинули всі, хто був на борту літака, плюс 37 пасажирів літака компанії «American Airlines», який стояв біля термінала, і ще 21 людина в терміналі. Зважаючи на масштаби катастрофи, мабуть, варто сказати: лише 21 людина в терміналі. Загалом — 237 осіб, переважно громадяни Еквадору та США. Оскільки на той момент найбільш імовірною причиною катастрофи вважали теракт, розслідування очолили ФБР і ЦРУ. У ніч після трагедії наші спеціалісти дослідили рештки «Boeing 767», проте не знайшли слідів вибухівки. По тому проаналізували досьє пілотів. Як стало відомо, ні командир екіпажу, ні другий пілот ніколи не контактували з представниками терористичних організацій, не підтримували радикальні течії чи партії, були зразковими пілотами й, у всіх сенсах, жили нормальним життям. 15 січня віце-президент виступив із заявою про те, що теракту не було, а наші хлопці приготувалися передати справу NTSB[52], коли… коли надійшли розшифровки бортових самописців, — Ліза Джин подивилася на Тимура. Українець і француженка мовчали.
— І? — запитала Лаура.
— Те, що сталося в Miami International, — не зовсім теракт. Це те, що ми, американці, називаємо deliberate act[53]. За даними «чорних скриньок» з’ясували, що посадку виконував другий пілот, проте за хвилину до приземлення керування на себе взяв командир екіпажу — сорокашестирічний Мігель Віктор Суеро. Він вивів двигуни на повну потужність, повернув лайнер уліво, після чого усвідомлено ввігнав його в будівлю термінала. Чому? Ми не знаємо. На перший погляд, жодних мотивів. Мігель Суеро пристойно заробляв, мав двох дочок, красуню дружину, володів квартирами в Кіто та Ґуаякілі, будинком біля океану, не мав боргів. Однак найбільше ФБР уразило не те, що вчинив пілот, а те, що він говорив, скеровуючи літак до будівлі термінала Міжнародного аеропорту Маямі. Мігель Віктор Суеро кільканадцять разів повторив щось на кшталт «знайдіть мені Тимура… мені потрібен Тимур Коршак» і т. п., — Ліза Джин Торнтон не без зловтішного тріумфу відзначила, як зблідло обличчя українця. — Пілот повторював ім’я Тимура Коршака весь час, доки лайнер мчав до термінала. Говорив дуже дивним голосом, глибоким і спотвореним, спочатку ми навіть подумали, що в кабіні був хтось третій, і лише під час експертизи вдалося підтвердити, що за штурвалом знаходився саме Мігель Суеро. Мої колеги оперативно злітали до Еквадору, де опитали родичів, співробітників і знайомих загиблого командира. Ніхто з них не знав і ніколи не чув про людину на ім’я Тимур Коршак, тож пізнього вечора 15 січня справу перекинули мені.
Тимур від хвилювання роззявив рота. Ліза Торнтон свердлила його очима та ледь помітно, але переможно всміхалася. Всім своїм виглядом американка наче промовляла: «Ну, що, вам ще хочеться пожартувати?»
