Хоча, ╕ треба соб╕ в тому з╕знатися, вс╕ ц╕ пояснення, якими я обклав себе стосовно Стояни - лише оболонка... Якщо бути чесним, то насправд╕ справа в Бернар╕... Тобто, в мо╖й образ╕ на нього. Не оч╕кував отримати в╕дмову в╕д паладина. Вважав що в╕н все ж рушить з╕ мною... розраховував на його поради... та й на п╕дтримку... А тепер прийдеться все ж спиратися т╕льки на себе!
-Добре! - кинув я д╕вчин╕, застрибуючи в с╕дло. - У нас тут ще один к╕нь ╓. Коли сама бажа╓ш, то по╖хали.
Стояна хитнула головою та в╕д╕йшла до дру╖да. Вони удвох деякий час розмовляли, вочевидь оговорюючи подальш╕ кроки. Повернувшись до нас, д╕вчина довол╕ хвацько заскочила на жеребця. Той злякано захроп╕в, побачивши як з-за кущ╕в наближа╓ться Лада. Стояна тут же нахилилася ╕ щось зашепот╕ла на вухо коню. Той митт╓во випростувався та припинив хроп╕ти. Рись прис╕ла та втупилася в д╕вчину немиготливим поглядом.
Мен╕ здалося, що м╕ж ними двома проходила незрима бес╕да. Л╕сова к╕шка сердито замахала хвостом, а пот╕м демонстративно прилягла, буц╕мто не збиралась б╕льше н╕куди не йти. Стояна потупила погляд, наче т╕льки-но оправилася в╕д непри╓мно╖ розмови.
Ми розпрощалися ╕з Бернаром ╕ рушили в дорогу. Дощик посилився. Лише коли стежка завела п╕д густ╕ крони дерев, стало тих╕ше.
До Б╕лого озера, судячи з мальовано╖ мапи, яку демонстрував посильний Розшукового приказу, було десь п╕вдня, якщо ╖хати верхи. Селище водяник╕в розташувалося на п╕вденному берез╕ водойми, поруч з болотом, яке, зда╓ться, називали Мороком.
Чому озеро було "б╕лим", сказати було важко. Як я зрозум╕в, з в╕дт╕нком води це не було пов'язано. Хтось розпов╕дав, наче так цю водойму називали сам╕ водяники, а вже в╕д них ця назва перекочувала, як калька, до кан╕йц╕в. Саме озеро було утворено Вертишем - р╕чкою, яка тягнулась кр╕зь розломи та пороги в мереж╕ п╕вденних г╕р ╕з само╖ С╕в╓р╕╖.
На зах╕дному берез╕ водойми розкинувся величезний др╕мучий л╕с, який тягнувся аж до меж╕ м╕ж сушею та астральним морем. В т╕й частин╕ алоду по давн╕й домовленост╕ ╕з людьми мешкали невеличк╕ дик╕ племена л╕совик╕в. Кан╕йц╕ ж панували на сх╕дному берез╕, в Заозер'╖, та П╕вн╕чн╕й Берестянц╕, яка п╕дпирала озеро на п╕вдн╕.
Ми минули к╕лька хутор╕в, про╖хали пару поселень ╕ лише к вечору д╕сталися заболочено╖ луки, яка ╕ була початком Мороку. Стояна тут же в╕дпросилася, пославшись на вдале м╕сце для збору, ╕ рушила до кущ╕в у пошуках сво╖х трав. А ми з Першосв╕том об'╖хали якесь маленьке озерце та попрямували дал╕.
Йти безпосередньо кр╕зь болото було нерозумно, та й небезпечно. Ми прямували по тонкий стежц╕ вздовж березняку, огинаючи драговину, з яко╖ голосно квакали жаби. Над головами тучами носилися комари та якась зелена мошка. Вона противно дзижчала над вухом та настирно л╕зла в рот, ледь ти його в╕дкривав.
Десь за п╕вгодини ми натрапили на першого водяника, який копирсався в одн╕й ╕з заплав. В╕н старанно вошкався в болотц╕, щось витягуючи сво╖м довгим багром.
-Доброго вечора, шановний! - голосно промовив я, чим, зда╓ться, перелякав цю ╕стоту.
Водяник р╕зко обернувся ╕ втупився на нас сво╖ми лупатими очима.
Що не кажи, але в╕н д╕йсно був потворного вигляду. Уяв╕ть якусь дивну пом╕сь величезно╖ риби (правда чомусь з трьома очима, один з яких прямо посередин╕ лоба) ╕ з не менш величезною жабою, котра сто╖ть на двох кривих тонких лапах. Шк╕ра у ц╕╓╖ ╕стоти була схожою до мерця - якась синювато-зеленувато-с╕ро-б╕ла в крапинку. А на пиц╕ на вс╕ боки стирчали чи то як╕сь греб╕нц╕, чи то голки... чи бозна що!
Тьху ти! Мене аж зат╕пало!
-Хай мене громом вдарить! - зда╓ться, Першосв╕та ця ╕стота також вразила. Хлопець тихо вилаявся та пот╕м додав: - Та в╕н бл╕дий, що срака. Й такий же страшний...
-Веч╕р добрий! - повторив я.
Водяник видав дивний звук та стиснув св╕й багор.
-Срань ти, н╕хазова! - тихо бурмот╕в Першосв╕т, ос╕няючи себе святим знаменням. - Чого т╕льки в Сарнаут╕ не знайдеш!
-Та тихо ти! - цикнув я на напарника. - Поводься чемно.
Водяник тупався на м╕сц╕, продовжуючи нас роздивлятися. Його нарости, схож╕ на плавники, нервово зас╕палися збоку-вб╕к.
-Який смор╕д! - не витримав Першосв╕т, закриваючи пальцями н╕с.
Д╕йсно, смерд╕ло так, буц╕мто з╕псувалося сто риб разом.
Водяник н╕чого не в╕дпов╕в. Лише довго шамкав величезним ротом, немов не м╕г н╕як надихатися.
-Як знайти Анчуту? - голосно спитав я.
Смердюча ╕стота знову затупала на м╕сц╕, здимаючи з╕ дна купу гною. В пов╕тр╕ розлився характерний запах протухлих курячих я╓ць. Водяник нахилив голову наб╕к ╕ безмовно зашамкав сво╖ми широчезними пухкими риб'ячими губами.
-От, псяче хутро! До селища далеко? - роздратовано кинув я.
Цього разу водяник зреагував б╕льш адекватно та вказав сво╓ю сухою к╕стлявою рукою кудись праворуч.
Ледь ми в╕д'╖хали, як Першосв╕т ╕з часткою зневаги промовив:
-Я вважав, що розпов╕д╕ про них дещо переб╕льшен╕... Але ж ц╕ ╕стоти д╕йсно двох сл╕в зл╕пити не можуть. Та й виглядають, наче...
-Та припини ти! - гаркнув я. - Ми вс╕ так╕, якими нас створив Сарн! От уяви, яким той водяник бачить тебе... ╕ що розпов╕сть сво╖м товаришам.
