Першосв╕т раптом по-дитяч╕ розреготався, очевидно уявивши цю картину.
-Ти т╕льки-но скаржився на ельф╕в, - нагадав я хлопцю, - що вони приндяться, дивляться на нас ╕з зневагою. А сам почина╓ш судити про ╕нших так само...
-Але ж погодься, що цей водяник виглядав моторошно. Ну?.. До реч╕, я тепер розум╕ю, чому Розшуковий приказ сам сюди не рушив, а послав нас.
-Чому?
-Бо в╕д водяник╕в смердить з╕псованою рибою та тухлими яйцями. А столичним хлопцям таке нюхати, м'яко кажучи, не з руки! - ╕ парубок знову розреготався.
Я припинив цю розмову. В╕дмахнувся в╕д Першосв╕та та одночасно ╕ в╕д настирливо╖ мошки.
Дощ нарешт╕ припинився, але небо все ще було затягнуте с╕рими хмарами. Пов╕тря стало б╕льш прохолодним. З рота нав╕ть почав вибиватися пар.
Ледь ми оминули пагорби, щ╕льно поросл╕ чахлими бер╕зками, як нам в╕дкрився берег озера, а з ним ╕ поселення водяник╕в. Це було близько п╕всотн╕ хатинок, сплетених з гнучких г╕лок. ╥х можна було пор╕вняти ╕з величезними перевернутими днищем догори кошиками, в яких для зручност╕ зробили дверн╕ отвори. Одн╕ будиночки стояли на самому берез╕, ╕нш╕ височ╕ли на вбитих палях над водою. Навколо було сушилося чимало с╕ток, тут ╕ там в'ялилася риба. Водяники займалися власними справами: одн╕ з них все ще копирсалися у вод╕, ╕нш╕ сид╕ли на берез╕, трет╕ вешталися серед хатинок. У с╕рому веч╕рньому св╕тл╕, ╖хн╕ худ╕ ф╕гури ще б╕льше були схож╕ на т╕ла воскреслих мерц╕в.
-Сарн мабуть був не в дус╕, коли творив оцих ╕стот, - знову пожартував Першосв╕т.
В╕н тут же отримав в╕д мене запотиличник.
Ми п╕д'╖хали ближче, я звернувся до найближчого з водяник╕в з питанням про Анчуту. Той теж довго вдивлявся в наш╕ обличчя, а пот╕м в╕дпов╕в щось незрозум╕ле. Прийшлось попросити повторити.
-Туда хад╕, - пробулькав водяник. ╤ншого пор╕вняння з його мовою я не знайшов. - Он стоять возл╓ запруди... в шл╓м╓...
Зрозум╕ти, що говорить цей водяник було важкувато. Вся справа в поган╕й артикуляц╕╖ та монотонност╕, через яку я не завжди вловлював початок та к╕нець сл╕в. Все злипалося в одну купу: "Тудахад╕онстоятьвозл╓запруди...вшл╓м╓..."
-Дякую, - кивнув я ╕ ми по╖хали до одн╕╓╖ з хатинок, поряд ╕з якою видн╕вся дивакуватого вигляду водяник. Його шолом, судячи з усього, був також майстерно сплетений з тих же гнучких вербових г╕лок, та нагадував пташине гн╕здо, натягнуте на потворну мак╕тру та прикрашене риб'ячими головами.
Побачивши вершник╕в, вождь вийшов з води та оперся на св╕й довжелезний тризуб.
-Добрий веч╕р! - прив╕тався я, при тому хвацько з╕скакуючи з коня. За ц╕лий день в с╕дл╕ вже почала зуд╕ти дупа. - Ви Анчута?
Водяник мовчав. В╕н втупився в мене сво╖ми трьома лупатими очима. М╕ж ╕ншим, трет╓ око, що стирчало на його лоб╕, буц╕мто надутий пузир, здавалося, жило власним життям. Воно дивилось то вгору, то на мене, то на Першосв╕та... а то раптом починало скажено обертатися. ╤ це в╕двол╕кало увагу. Та мало того - трохи дратувало.
-Добрий ╕ вам в╓ч╓р, путн╕к╕, - нарешт╕ промовив вождь. Його мова була б╕льш зрозум╕лою, н╕ж у попереднього водяника. Але все ж в╕д булькання в╕н не позбувся. - Ви т╓, про каво я думаю?
-Можливо, - кивнув я, передаючи поводи Першосв╕ту. - Нас в╕дправив Жуга ╤са╓в.
-╤ поч╓му ти тут?
Я застиг, не розум╕ючи сенсу цього питання. Здалось, наче в╕н звертався до когось ╕ншого.
-Перепрошую... ви очевидно не дочули... Я в╕д Жуги ╤са╓ва. Це в╕н мене прислав, щоб...
-Н╓т! - р╕шуче захитав головою Анчута. При тому його шолом-гн╕здо ледь не звалився на землю. - Н╓ по етому!.. Ти, - вождь тицьнув в м╕й б╕к сво╖м тонким пальцем, - ╕дйом за мной!
В╕н, зсутулившись, поплентався до одн╕╓╖ з плетених хатин. Я подав знак Першосв╕ту залишатися з конями, а сам рушив сл╕дом.
П╕днявшись по сходах, ми опинилися в будиночку. П╕д мо╓ю вагою все тоскно затр╕щало ╕ я вже почав подумувати, що г╕лки ось-ось тр╕снуть ╕ ми звалимось на п╕сок.
Анчута прис╕в навпоч╕пки б╕ля ст╕ни та вказав пальцем теж саме зробити й мен╕. Ледь я опустився, в╕н почав невдоволено скаржитися:
-Долга же тот Жуга отв╓чал на мою просьбу.
-У нього повно справ, - спробував виправдати я ╤са╓ва.
-Ну да... пон╕маю... Однако ви так впустую трат╕т╓ вр╓мя...
-Тобто, ми звол╕ка╓мо?
-Ддда... звал╕кайат╓... Нада ж╓ пон╕мать, што всйо большо╓ рожда╓ца с малова. Потом вам тяж╓л╓╓ догнать врага...
-Перемогти ворога?
-Ддда... п╓р╓магт╕... Я давно прос╕л Жугу пр╕глядивать за л╓сов╕кам╕...
-А що з ними не так?
Анчута нахилився вперед та заговорив вже б╕льш тихо, але разом з тим ╕ менш зрозум╕ло:
-...н╓ буд╓т ╕скри, н╓ буд╓т ╕ плам╓н╕... с малова нач╕на╓ца большо╓... Я говорю про л╓сов╕ков... ╕ вс╓гда говор╕л раньш╓... Однако вот ╕ пр╕шло вр╓мя, ╕ ви, люд╕, нач╕на╓те пож╕нать плоди сво╓й... сво╓й б╓з... б╓з... б╓з-п╓ч-нос-т╕, - ледь вимов останн╓ слово вождь. - Отв╓ть, зач╓м ти пр╕шйол?
-Ну так ти ж нас кликав, - в╕дпов╕в водянику. Вкотре Анчута зада╓ мен╕ теж саме питання, а я все не можу второпати його сенсу.
-Ето ддда... Но пр╕шйол ╕м╓но ти. А пач╓му?
-Мен╕ наказали... Мабуть, вир╕шили, що я г╕дний того, аби в╕дправитися до вас.
