— Вона сказала, що її звати кікімора. А той сивий у шкіряному одязі був якимось лютим типом, який винищує зникаючі види. Вона була вдячна за врятоване життя, тож у якості відплати погодилася відвернути від нас увагу.
Штурм монстра вагою в пару тон вже за часів Ганнібала був ефективним засобом відволікання уваги. І з того часу мало що змінилося. Вигнавши людей із зали, кікімора зробила коло, а потім влетіла у браму, зникнувши серед спалахів ефектних розрядів.
Тим часом Вітек і Рракс вбігли в коридор у задніх приміщеннях цеху. Вони думали, що це вже кінець пригод, але тоді їм дорогу перегородила масивна постать.
— О ні! Знову ти? – застогнав Вітковський.
Капітан Рись не дав себе налякати кікіморі. Він був занадто досвідченим, щоб будь-яка тварина обдурила його дешевими трюками. З досвіду офіцера міліції він знав, що монстр з озера — це завжди американський шпигун, який стежить за сусіднім аеропортом, а привид у музеї — це іноземний злодій творів мистецтва. За кожним паранормальним явищем стояли люди. І хоча йому було важко уявити, хто, як і з якою метою надіслав до них гібрид восьминога і павука, Рись був упевнений, що все можна пояснити матеріалістично. Найкраще — допитавши винних у всьому цьому безладі.
— На землю! – прогарчав він, націливши на Вітка пістолет.
— То так? Спочатку вірна людина президента, а тепер агент соціалістичного режиму? – глузував журналіст.
— Заткнися, замурзаний карлик реакції. А тепер на землю!
— Рракс, – прошепотів хлопець, – рятуй.
— Еех! Що ти собі думаєш?! Тільки магія і магія в такій голові. А вирішити свої проблеми самому – на це кеби не хватає?
— Але Рракс...
— Не розмовляти! Не скиглити! – перервав капітан Рись. – На землю, бо стрілятиму!
Ворон щось пробурмотів у гніві, а потім глибоко подивився в очі співробітнику СБ.
Коли монстр зник у воротах, охорона закладу почекала кілька хвилин, перш ніж вирішила зайти всередину. Навіть тоді солдати залишалися обережними. Вони йшли повільно, прицілюючись у кожну темну пляму і кожен запилений кут. З безпечної відстані за цим спостерігали технічні фахівці та вчені, чекаючи, поки дорога буде чиста.
І ті, і інші підскочили, коли з гуркотом відчинилися двері в підсобку. На щастя, це був не черговий монстр, а надзвичайно задоволений капітан Рись.
— Я його зловив! – викрикнув він, штовхаючи Вітковського всередину. – Я зловив клятого диверсанта!
Люди довго дивилися то на офіцера, то на Вітека, якого офіцер тримав за комір. На їхніх обличчях веселість змішувалася з жалістю.
— Чого ви так дивитеся! Це людина, відповідальна за весь цей балаган. Його потрібно негайно допитати. Дістатися до його замовників.
Хтось ледь стримав сміх. Хтось співчутливо кивнув головою.
Нічого не розуміючи, Рись подивився на Вітека. І тоді сталося щось жахливе. Журналіст розчинився в повітрі, а його місце зайняла велика гнила гілка. Вона не нагадувала людину навіть людині з надзвичайно бурхливою уявою.
Капітан відчув, що ось-ось безповоротно починається пенсія.
Написання тексту зайняло Вітковському майже півмісяця інтенсивної роботи. Врешті-решт він поставив останню крапку. Оскільки матеріал був чудово задокументований, він вирішив вдарити високо. Щойно він закінчив електронного листа до найбільшої національної газети. У вкладенні він розмістив свій текст, фотографії, скани документів.
Він ще раз подивився на матеріал з гордістю. Потім глибше вмостився в кріслі і випив решту кави. Він завжди любив той момент, коли текст – плід довгої роботи – вже був прикріплений до електронного листа в очікуванні, поки хтось натисне "відправити". Це було як маленьке приватне свято. Щоразу він уявляв собі, що після цього настануть довгі "п'ять хвилин" слави Рафала Вітковського.
Він склав руки за головою, з насолодою потягнувся і втупився очима в стелю. Його погляд привернула темна смуга тріщини. Він посміхнувся. Справжня польська робота. Блочний будинок був побудований лише тридцять років тому, а вже розсипався.
Зачекай-зачекай...
Тридцять років?
Несподівано Вітковського охопило неприємне передчуття. Адже якщо він опублікує цей текст, і хтось сприйме його серйозно, операція комуністичних хрононавтів буде перервана або суттєво порушена. Тоді зміниться вся історія Народної Польщі. І, звичайно, панорама багатьох міст.
Журналіст замислився над наслідками такої можливості. А що, якщо саме його будинок був побудований завдяки грошам і збірним конструкціям з майбутнього? Чи коли він натисне на іконку поштової програми, все розмиється, і він опиниться в зовсім іншій квартирі?