— Як може? — перепитав Шалітурі.— Та дуже просто. Скажи сам, як сталося, що ми, грузини, донесли свої тлінні тіла до наших днів? Хіба наші предки зустрічали ворога чурчхелами й пеламуші?.. От прийшов ворог, здобув штурмом наші фортеці, одержав перемогу й повинищував тих, хто йому не підкорився. Ворог часом приходить як друг, втирається в наші душі, а потім, роздушивши нас, проголошує, що ми в його руках і повинні бути слухняними. То що ж, мовчати, примирившись з долею? Ні! Той, хто продав рідного брата, хто зробив вільного рабом, хто продав душу дияволу, хто забув рідну мову й плюнув на могилу предків,— Вахтанг Шалітурі схопився з свого місця, кров прилила йому до обличчя, і він стиснув кулаки,— хто б він не був,— шаблею його, вогнем, у вовчу яму, в западню, отруюй, убивай його!.. Все виправдано! — Він затнувся й замовк, немов вихлюпнув із словами злість і розважив душу. Потім сів на своє місце й потер руки, ніби незручно йому стало.— Ворог є ворог! Він хоче тебе знищити. А ти зустрічай його добром, подаруй йому свою любов, злочини прости? Те, що зруйнував він, само здійметься з руїн? Ні! Треба ненавидіти, треба вбивати й винищувати доти, доки ворог не зрозуміє: шкурка вичинки не варта, поки не піде під три чорти. Тільки так можна врятуватися. Ненавистю, жертвами. А ви хочете стояти й співати: любов урятує... Ненавидіти ви повинні, якщо любите свободу, якщо хочете дожити до тих днів, коли зможете відбудовувати зруйноване. Треба ненавидіти!.. А після цього я і за любов охоче вип’ю, всьому своє місце! — Шалітурі, не переводячи духу, випив повен келех.
Запанувала мовчанка. На той час траплялися люди крайніх поглядів, а надто серед патріотично настроєної молоді. І Шалітурі не сказав нічого такого, що було б позначене печаттю своєрідності. Своєрідний був хіба що його злісний, жовчний темперамент.
— Вахтанг,— встаючи, сказав Карічашвілі,— тобі б не ад’ютантом бути, а терористом. Настав момент... Хоч і раніше я казав тобі. А крім того...
— Стривай, дай я скажу йому, Елізбаре,— перебив його Гогі.
— Прошу, говори. Бачите, який я тамада, всім поступаюся. Говори, Гогі!
— Ти сказав,— почав Гогі,— що наші батьки й діди війною стрічали ворога. Ти правду кажеш, майже завжди було так. Але тепер цього немає. Де все поділося, ти можеш сказати?! Нинішні грузини, батьки й діти майбутніх поколінь, чому вони сидять склавши руки і не воюють, не вбивають, чому?
— Виродився, звик народ,— відповів Шалітурі.— Продався за фантики від цукерок.
— Не так просто, батоно Вахтанг,— втрутилася Нано.— Не так просто, як вам здається. Що ж сталося з народом? Яку властивість, на вашу думку, він втратив?
— Я вже сказав — ненависть.
— Ні, не ненависть,— вигукнула Нано.— Він втратив любов! Любов до свободи, до батьківщини, до держави.
— Як ви зволили сказати, пані Нано? — Сандро Карідзе, наморщивши лоба, вп’явся очима в Нано, чекаючи відповіді.
— Хіба цього не можна говорити? — спитав Елізбар Карічашвілі в Сандро.— Заборонено цензурою?
Нано повторила свої слова.
Карідзе задумався, постукуючи пальцем по столу.
Гогі теж, видно, не чекав, що його погляди поділяє Нано. Але зиркнув він на неї якось дивно, ніби щось зв’язувало їх, була якась таємниця, яку вони приховували.
Я помітив, що лаз теж причетний до цієї таємниці. Він то переводив очі з Нано на Гогі, то втуплювався в подану на плетеницях цоцхалі[25], намагаючись не підводити очей. Скориставшись паузою, він сказав:
— Поки що не все зрозуміло.
Виникла підозра, чи Нано, лаз і Гогі не об’єднані якимсь спільним інтересом?
Тут щось було...
Від слів Арзнєва Гогі, здавалося, прийшов до тями, ніби спустився з неба на землю, й, допитливо зиркнувши на лаза, повернувся до обірваної думки:
