— У чотирьох тисячах патронів! Треба, стоячи непорушно, випустити тисячу п’ятсот патронів у нерухому ціль. П’ятсот патронів — стоячи непорушно, в рухому ціль. П’ятсот — рухаючись, в нерухому ціль. П’ятсот — рухаючись, вистрілити в рухому ціль. І останню тисячу — рухаючись, в нерухому ціль.
— Скільки ж на це потрібно часу?
— Від двох тижнів до місяця. В кого які здібності.
— Лазе, навчи мене. Гаразд? — попросила Нано.— Ні, обіцяй перед людьми.
Арзнєв Мускіа всміхнувся у відповідь:
— Мені ще треба закінчити свій тост, а потім і батоні Сандро має сказати своє слово.
— Увага!— закричав Елізбар.
— Коли я слухав вас,— почав лаз, виважуючи кожне слово, — я знав, що ви маєте рацію: справді, розтоптане злом можна повернути до життя самим тільки добром. Але ми обидва — і Гогі, і я — впустили сюди ворожнечу. Нехай вибачить мені шановний Вахтанг, і якщо він мене не відштовхне, я пропоную йому свою дружбу від щирого серця. Усе почалося теж з любові, з нашої любові до банкетів і веселих бесід. І, може, ми не вважатимемо за зло те, що нас змусила зробити любов! Бо хіба знає людина, коли зроблене нею добро обернеться злом? Багато прикладів цього знає кожен. У тебе на очах твориться зло, ти не можеш стерпіти, кидаєшся на допомогу, так велить серце. Але, рятуючи, ти застосував силу, відповів насильством на насильство. Ти хочеш урятувати людину, а сприяєш її загибелі. Одна лише просто погано вихована людина,— ні, навіть не лиходій! — скільки насильства приносить вона у світ! А в наш час таких невихованих — п’ятдесят на сто. І той, кого ти виручив, такий самий. А той, кого ти покарав іменем добра,— гадаєш, він ангелом стане? Тобі здається, що любов твоя відновила зруйноване. І часом це й справді так. Але, застосувавши насильство до кривдника, чи не втяг ти його в біду? І, відбудувавши один дім, чи не зруйнував ти, бува, другий, сусідній? Нехай хтось скаже, що робити рабові божому, як йому поводитися?
Лаз замовк. «Певно, коли він тяжко хворий, у нього буває такий вираз обличчя»,— подумав я, дивлячись на Арзнєва Мускіа.
— Признаюся, я давно не втручаюся в чуже лихо. Я втратив віру в добро! Але сьогодні я порушив слово, яке дав собі, може, тому, що скривджений був я сам. Зі свого, особистого, і починається загибель людини... І я благаю провидіння повернути мені віру, віру в те, що, «чварами зруйноване — любов’ю відбудується». Е-х-х, була ж вона в мене колись! — Лаз одним духом спорожнив свою чашу й додав:— Довго я говорив. Терплячі ви люди, тифлісці!
— Хіба це довго! Ти зараз зрозумієш, що таке довго, коли говоритиме Сандро,— сказав Карічашвілі, всміхаючись, вдоволений тим, що все владналося й пішло мирним річищем,— Сандро знає стільки іноземних слів і говоритиме доти, доки не вичерпається їх запас. Ось тоді нас можна буде пожаліти, лазе, а твій тост був і короткий, і простий, і розумний.
Хор почав «Чорного дрозда». Прислужники подали нові страви й розставили їх на столі. Видно, ця пауза була потрібна, щоб спало нервове напруження. Ми не дивилися одне на одного, хотілося побути на самоті й поринути в себе. А тим часом людей у ресторані помітно побільшало, тільки два балкони були ще порожні. А в залі — жодного вільного столика. Правда, Гогі за цей вечір пі разу не вставав назустріч відвідувачам; мабуть, те, що відбувалося за нашим столом, прикувало його до нас.
Сандро Карідзе взяв чашу в руку. Це був знак, що настала його черга виголосити тост. Усі стихли.
— У природі, певно, ніщо так не залежить одне від одного,— сказав він,— як моральність особи від долі її нації, як моральність громадянина — від достоїнства і вад його держави. І навпаки. Вони такі близькі, як діти однієї матері... Моральність,— вів далі Карідзе, — це та внутрішня сила, з допомогою якої особа керує своєю поведінкою, узгоджує свої бажання з інтересами свого народу, своєї держави... Маленький народ не може створити своєї держави, якщо держава та не буде необхідна людству або хоча б якійсь значній його частині. Кожна держава має свою міжнародну функцію, виконує свою історичну місію, сказати б...
— Це ще не все,— втрутився Елізбар Карічашвілі.— Ще багато чого іншого має виникнути, Сандро. Спочатку має виникнути історична необхідність самої функції. Крім того, народові, який бере на себе ту чи іншу місію, потрібні для цього талант, енергія, воля до боротьби й звитяги.
