Наш намір іти, як це завжди буває, викликав невелику метушню — всі кричали, просили залишитись, покликалися до нашої совісті й честі. Але Нано наполягла на своєму. Щоправда, на останок нас з лазом змусили випити ще по дві величенні чаші, що ми й зробили. Усі хотіли йти нас проводжати, але Нано заборонила всім, крім Гогі.
— Лазе, звідки ти знаєш Елізбара? — спитала Нано, коли ми вийшли з зали.
— А ось Гогі познайомив, гарний чоловік Елізбар. Мені він дуже подобається.
— А хто познайомив тебе з Гогі?
— Це давня історія... Розповім колись,— ухиливсь од відповіді лаз.
Біля виходу стовбичив Арчил.
— Ви нагодували візника цієї пані? — спитав його Гогі.
— І нагодував, і напоїв. Ледве на передку тримається,— мовив Арчил.
— А де Єрванд?
— Поставив стільця під дверима, сидить і спить... Не спить, звісна річ, а тільки прикидається, повісив голову, як стара коняка.
— Чому? — здивувавсь я.
— Три дні тому, коли він заснув, сидячи на подвір’ї, в нього витягли з кишені шість карбованців. Відтоді він щовечора прикидається, що спить, жде, що злодюжка знову прийде... Авжеж, чекай, дуже треба йому приходити!
— Прийде, можеш не сумніватися,— почувся знадвору Єрвандів голос.
— Дуже ти йому потрібний... Іди сюди, гості від’їжджають!
Прийшов Єрванд, почав водити щіткою по костюму Арзнєва Мускіа, примовляючи при цьому:
— Не дають людині поспати... Звісно, він не божевільний, якщо я не сплю, чого йому приходити!
— В-а-а! — обурився Арчил.— А якщо ти знову заснеш? А він знову все поцупить і знову втече! Ну, чи не індик ти... І як для індика отакого на білому світі шматок хліба знаходиться, дивом дивуєшся!..
Вони провели нас до екіпажа, все ще сперечаючись і переконуючи один одного — прийде чи не прийде злодій. Арчил і слухати нічого не хотів. А поки Гогі допомагав Нано сісти в коляску, я, влучивши мить, коли він не бачив, поклав Єрвандові в кишеню гроші, щоб він розплатився за нас у ресторані.
Ми вирушили в дорогу.
У нічній тиші приємно поцокували копита наших коней.
— Чому ви заспішили, пані Нано,— порушив довгу мовчанку Арзнєв Мускіа.— Занудьгували, мабуть?
— З тобою... і з Іраклієм я ніколи не занудьгую, лазе! — відповіла Нано.
І знову ми довго мовчали.
— Лазе, я знаю, хто ти! — тихо промовила Нано.
— Ех! Царице наша, я сам не знаю, хто я,— почувся його голос.— І ви, я гадаю, теж!
Ніч була місячна. Вітер позгонив у купки хмари на небі, а на землі шарпав стрункі тополі.
Тієї ночі в мою душу вперше закрався сумнів.
Спочатку, в перші дні нашої дружби, кожну зустріч з Нано і лазом я сприймав захоплено, але пролітали ті зустрічі уривками, і кожен з них у свідомості моїй не поєднувався з іншим, хоч і тішив піднесеною радістю розум мій і серце.
Та одного прекрасного дня світ у душі моїй потьмарився і всі розрізнені й уривчасті враження нанизалися одне на одне, сплелися в цілісну картину, в якусь єдність, що складалася з тисячі таємниць. Вони навалилися на мене, волали відповіді, тривожили душу, не давали спокою. Це гостре прозріння прийшло до мене вчора вночі в номері Арзнєва Мускіа, після того як я задрімав там, зморений утомою. Та й візити Нано змушували терзатися: мучили підозри й здогади. Хто такий Арзнєв Мускіа і чого він шукає? Хто така пані Нано Тавкелішвілі-Ширер? Що зв’язувало Нано й лаза колись і що зв’язує їх тепер? І чому я сам уплутався в їхні стосунки? Ким став я для кожного з них і для них обох разом?..
Щоправда, мине якийсь час, і для мене все стане на свої місця, всі загадки, всі ребуси буде розгадано, але уявіть себе на моєму місці, і ви самі зрозумієте, як непокоїло й гризло мене все це тоді.
А тим часом минули ми ще один рубіж у наших стосунках: нам набридло раптом бувати на людях, у галасливому товаристві і, крім Елізбара Карічашвілі та Гогі, нікого не хотілося більше бачити. Ці двоє могли замінити нам усіх, у них вистачало на це душевного багатства.
Ми зрозуміли це після нічної зустрічі в казино. Там ми вирішили, що сьогоднішній день проведемо у мене вдома, Арзнєв Мускіа приготує еларджі, а Елізбар — люля-кебаб. Уранці з готелю Арзнєва я забіг до своєї контори, побув там годин дві й пішов додому. Гості прийшли у призначений час, спочатку Елізбар, Гогі і лаз, а трохи згодом приїхала й Нано. Гогі з Нано лишились у вітальні й голосно сміялися, згадуючи подробиці вчорашньої гри. Лакей на подвір’ї розпалював мангал, а лаз та Елізбар порядкували в кухні. Я пробував їм допомогти, але вони проганяли мене й кричали, щоб я йшов геть. Я не здавався, і кінець кінцем Елізбар поступився мені сокиркою для рубання м’яса, згадавши при цьому прислів’я про осла, на якого наділи золоте сідло, а він все одно лишився ослом. Я підв’язався рушником і взявсь до роботи.
Аж ось задзеленчав дзвоник. Я, звісно, не міг відчинити дверей і зустріти відвідувача в такому вигляді, із замазаними м’ясним фаршем руками. Лакея мого не було, щоб вийшов і дізнався, хто там. Кривого Гогі не хотілося турбувати через того запізнілого клієнта, і я гукнув Нано, щоб вона пояснила, що я зайнятий, прийняти не можу, нехай завтра приходить в контору.
