Нано пішла в передпокій, але швидко повернулася в кухню й сказала здивовано:
— Він не йде, каже, що не клієнт, а гість.
— Який гість? Звідки? Як його прізвище?
— Не сказав... Такий високий, худий, років, може, п’ятдесят — п’ятдесят п’ять. Начебто росіянин, хоч на росіянина не дуже схожий.
— Ти його запросила ввійти?
— Я завела його в приймальню, не залишати ж надворі. Сидить і чекає.
— Прийми його,— сказав Елізбар.— М’ясо вже готове, впораємося без тебе.
— Доведеться, хоч я нікого сьогодні не чекав...
Я помив руки й пішов через вітальню до приймальні. Не встиг я ступити у вітальню, як Гогі, що сидів там, став на мигах мені щось показувати. Я підійшов до нього. Увійшла й Нано. Вигляд у Гогі був якийсь розгублений, стурбований. Він кивнув у напрямі приймальні й зашепотів мені на вухо:
— Ти знаєш його так добре, що він приходить до тебе додому без запрошення?
— Кого... Хто вій?
Гогі зашепотів ще тихіше:
— Якщо я не помиляюся... Граф Сегеді, начальник управління жандармерії Кавказу!
Запала мовчанка.
— Але я... Але я взагалі не знайомий з ним. Бачив, звичайно... А так... Ніколи...— мовив я і хотів бігти в приймальню.
Гогі схопив мене за руку й притулив палець до губів:
— У кухні в тебе є вихід?
— Є... На балкон, а звідти сходами у двір. Що ти надумав?
— Ти, може, трохи забалакай його. Не заводь зразу... А краще б спровадити! — Гогі повернувся й пішов у кухню.
— У чому річ? — спитав я Нано.
— Потім, потім! Іди,— зашепотіла Нано. А тоді голосніше, щоб чути було гостеві:— Сюди, Іраклію! Гість чекає на тебе в приймальні.
Здивований, я закликав на допомогу весь свій адвокатський досвід, щоб оволодіти собою й надати обличчю незалежного вигляду, і, всміхаючись, переступив поріг.
Гогі не помилився. З крісла й справді підвівся граф Сегеді, грізний шеф кавказьких жандармів, і люб’язно представився.
Одягнений він був по-європейському, високий на зріст. Глибоко посаджені розумні очі трошки хитруваті, але усмішка була приємна. В усій зовнішності — ознаки аристократизму, а бліда тонка шкіра свідчила, що життя його проходить у кабінетній тиші.
— Дуже радий, ваша ясновельможність... Ви навіть не можете собі уявити, як удало вибрали ви час для свого візиту!.. Ось познайомтеся — пані Нано Парнаозівна Тавкелішвілі-Ширер... У кімнаті поряд зараз буде накрито казковий стіл, і я зможу через кілька хвилин познайомити вас зі своїми чудовими друзями, щоб відзначити ваші відвідини лукулловим бенкетом! Дозвольте, ваша ясновельможність, вам допомогти...— І я доторкнувся рукою до його пальта, цілком певен, що він вибачиться й не залишиться.
— Не турбуйтеся, князю, я лише нащадок угорського графа, а в Угорщині, щоб ви знали, на п’ять чоловік по одному графу, така офіційна статистика,— сказав, усміхаючись, Сегеді й сам скинув пальто.
— А в Грузії на двох чоловік по одному князю. Ми випередили вас, графе! — відповів я, намагаючись приховати розгубленість, яку викликала графова згода.
Його ясновельможність оглядівся довкола і, не побачивши ніде вішалки, оддав пальто мені.
Я вийшов і почепив його.
— Князю,— я прийшов просити якраз те, що ви самі щойно запропонували! — заговорив Сегеді, коли я повернувся.
— Що просити, ваша ясновельможність?
— Просити, щоб ви дозволили мені посидіти за вашим дружнім столом. Не заперечую, це дивне прохання для незнайомої людини. Але, слово честі, я не буду каменем на вашій шиї, може, навіть зумію потішити й розважити.
Мені здалося, що граф Сегеді навіть трошечки хвилюється, намагаючись бути невимушеним і простим. Але все-таки, погодьтеся самі, це вторгнення в мій дім — неймовірне нахабство! Що я міг відповісти йому?
— Звичайно... Чи варто про це й говорити,— сказав я, відчуваючи фальш, яка в’язла в моїх словах.
Я провів його у вітальню, і він з тією самою усмішкою, сповненою уважної прихильності, опустився в одне з крісел.
— Я чула, ваша ясновельможність, що ви прекрасно граєте на фортепіано,— звернулася до нього Нано. Видно, готувалася зав’язати з ним розмову, щоб затримати його якомога довше на цій половині, як того хотів Гогі.
Але граф Сегеді учув, певно, неприродність нашої поведінки й мовив Нано:
— Ви, добродійко, хвилюєтеся так само, як і я. Я певен, що й ваші друзі збентежені не менше за вас. І зовсім даремно. Мене привела сюди мирна мета, мирна, але не проста. І я не зможу її здійснити, поки в домі не запанує спокій і довіра. А вас, як жінку, я прошу допомогти. Ви ж бо одна серед стількох чоловіків. Почніть ви, постарайтесь триматися зі мною, як з давнім знайомим, це зніме тягар з вас, з мене і допоможе всім іншим знайти правильний тон.— Граф засміявся і додав:— Ви скоро самі переконаєтеся в доброті моїх помислів.
Нано була здивована графовими словами й, очевидно, не знала, як їй бути, а я хотів сказати, що зовсім не хвилююся, але не стримався:
— Вибачте, ваша ясновельможність, я хвилин на п’ять залишу вас. Мені треба навідатися в кухню, я скоро повернуся,— сказав я і вийшов.
