— А як стрілятимуть?
— Та не бійся, не стрілятимуть!
— Вони відібрали в мене лиш сім карбованців, і за них я маю вмирати?
— А в мене, прокляті, взяли дев’яносто карбованців, але я не залишу своїх дітей сиротами навіть через них!
— Нехай інші закричать, тоді закричу і я.
— Еге. Якщо всі закричать, тоді — будемо!
Так вони поговорили й замовкли.
І тоді я вирішила, що повинна показати приклад. Коли почну я, то інші мене підтримають. Я почала потихеньку притужувати. Але ніхто не приєднався до мене. Тоді я крикнула голосно і знову лишалася одна-однісінька. Після цього я почала горлати що було сили. Але домоглася тільки того, що всі жінки поперелякувалися,— коли б не перепало їм через оцю дурну панійку. А я тим часом так увійшла в роль, що вже нелегко було мене вгамувати. Той розбійник, що стеріг нас, спочатку був приголомшений моїм криком і витріщився на мене здивовано. А тоді підійшов аж до мене і все роздивлявся. По тому, не довго думаючи, тьопнув мене з усього розмаху. Я не сподівалася на таке хамство і з несподіванки змовкла, очманіло дивлячись на нього. А він, скориставшись раптовою тишею, сказав, байдужно всміхаючись:
— Хотів би я знати, пані, чого ти горланиш?! Якщо ти думаєш, що вони підтримають твій крик, то помиляєшся, вони звикли мовчати й скорятися. Е-е-ех, пані, берешся не за своє діло, не розумієш нічого... Ми знаємо своє діло, бачиш, у нас усе йде добре й справно, а хто не знає, нехай сидить і мовчить, нехай не лізе.
Повернувся й пішов.
Ширер голосно розреготався. Я не образилася, мені тільки було ніяково. І соромно. Так соромно... Я навіть зашарілася. Заспокоївшись трохи, я подивилася на чоловіків. На їхніх обличчях була написана зневажлива перевага. Мені знову стало ніяково, Лише безногий чоловік не всміхався й сидів, покручуючи вуса, про щось думаючи. Щоб якось утішити себе, я вирішила, що він співчуває мені.
А Сарчимеліа, видно, ніяк не міг дочекатися на дорозі нової жертві!. Минав час, а його все не було. Нарешті він з’явився, ведучи поперед себе двох чоловіків і трьох жінок — діла ватага. Він почав їх спритно обдирати і так захопився цією роботою, що не помітив, як підійшло від лісу двоє чоловіків. Один ішов попереду; уявіть собі таку картину: до пояса він голий, а ноги його були простромлені в рукава сорочки. Поділ тієї сорочки він підняв до пояса і тримав рукою. Мабуть, іншого виходу в нього не було!.. За ним ішов елегантно одягнений чоловік з револьвером, націленим йому в спину. На чоловікові начіпляно було багато всякої зброї, а окремо — та, що недавно належала його бранцеві, так дивовижно зодягненому. Вони прямували до Сарчимеліа й награбованого ним добра.
Поява цих двох людей була така несподівана й чудернацька, що вразила всіх. Наш вартовий просто остовпів, подумавши, мабуть, що все це йому сниться. Коли озброєний чоловік порівнявся з гуртом пограбованих чоловіків, хтось з них вигукнув:
— О-о-о-ох!.. Це ж Дата Туташхіа!
— Що сталося, Дзуку? — безпорадно промимрив наш вартовий, звертаючись до напівголого бранця, але той не відповів.
Ухопившись за поділ сорочки, Дзуку покірно йшов уперед. Тоді вартовий перевів погляд на чоловіка, якого назвали Датою Туташхіа, тупо стежачи за його рухами. Сарчимеліа і його помічник теж заклякли. А тим часом безногий чоловік, улучивши хвильку, ліг долілиць, блискавично, ривком, підповз до вартового, схопив величезний камінь і, звівшись на одну ногу, вдарив вартового каменюкою по голові. Сарчимеліа хотів був бігти на допомогу своєму товаришеві, але озброєний гість націлив на нього револьвера, і він ураз осів. Вартовий упав. Потім безногий ліг на землю, користаючись тілом вартового як заслоном і опорою для рушниці, і націлився в Сарчимеліа. Усі завмерли, хтось крикнув:
— О-о-о-ох!.. Той, у сорочці замість штанів... То ж бандит, що сидів на пагорку й свистів! — Виявляється, вигукнув це той самий пограбований, що перший упізнав Дату Туташхіа.
Дата Туташхіа озирнувся, ступив кілька кроків і порівнявся з Сарчимеліа.
Я не знаю мегрельської мови й розуміла не все. Але потім мені переклали все до слова. Так, по порядку, я й розкажу.
— Сарчимеліа!.. І ти... Не знаю, як тебе величають! — Він показав на другого розбійника.— Ану складіть зброю, осюди! — Туташхіа показав, куди саме.
Розбійники й не поворухнулися. Сарчимеліа, звичайно, знав, що на нього націлено дуло безногого. Револьвер Туташхіа впирався мало не в зуби другого, а третій тримався за свою сорочку. Противитися нелегко, нічого не скажеш, але й здаватися їм теж ой як не хотілося. Безногий у цю мить вистрілив. Куля просвистіла між розбійників і втонула в листі.
— Руки вгору! — закричав Туташхіа.
Один з бандитів ураз виконав наказ, а Сарчимеліа зволікав, але помаленьку теж підняв руки.
Тоді Туташхіа обернувся до чоловіків:
— Будь ласка, підійдіть хто-небудь сюди!
