— Значить, ми зупинилися на тому, що поліція не знала про появу трьох чоловіків у будинку Зарнава. Оточувати самого Зарнава, його жінку й дітей, я думаю, ви з цим згодитеся, не мало ніякого сенсу. А хто ж іще лишався в будинку, заради кого можна було город городити? Перш ніж ми відповімо на це запитання, я поділюся з вами ще одним спостереженням. Недалеко від села, де живе Зарнава, стоїть маєток князя Чичуа. І ось за два дні до того, як я мав зустрітися з Зарнава, до управителя того маєтку прийшли восьмеро косарів і найнялися на роботу. Рано-вранці всі восьмеро вийшли на сінокіс. Вони косили, а я стежив за ними з гори. Цілий день вони косили, а як смеркало, зникали в будинку управителя, щоб уранці знову взятися за косу. Так минув ще один день, а за ним ще одна ніч. Лише згодом я прикинув, що до чого, і зрозумів: то були не косарі, а поліцейські, приїхали вони до управителя вночі, сховали коней у нього в стайні, а ось туди я якраз і не здогадався зазирнути. Косити вони ходили без рушниць, а одяг понатягали жебрацький. Тому ніщо й не наштовхувало на підозру. Косарі як косарі! Так я помилився в той день. А тепер дивіться, як усе було насправді. Ось Зарнава ввів мене в кухню, але сам вискочив на ганок і гукнув сусідові — завтра вранці у ліс іди без мене! І зразу ж вернувся назад. Коли принесли друкарський верстат і шрифти, той сусід, з яким він відмовився йти в ліс, був уже далеко, він щодуху мчав до управителя, щоб повідомити поліцейським: швидше, мовляв, біжіть, Туташхіа у кухні в Зарнава. Сусід, як ви розумієте, не міг знати про нових гостей. І люди, яких він привів, оточуючи будинок, теж і гадки про них не мали. Поліцейські, я думаю, ввірвалися б у будинок, якби нові гості не вийшли на той час самі їм назустріч.
І я знову хочу наголосити на своєму висновку: сусід Зарнава повідомив про мене поліцейських. А далі міркуйте самі... Якби сучий син Зарнава й справді хотів допомогти своїм гостям, то чому він не побіг тоді, коли почалася стрілянина? А коли перестрілка стихла, то, видно, від переляку Зарнава схопив мою рушницю й хотів бігти з нею, розуміючи, що я здогадаюся, хто зрадник, і захочу його вбити. Та силоньки не стало. Не вийшло нічого. Ось як сплелося все тієї ночі в будинку в Зарнава. Я хотів, щоб пан Сегеді підтвердив, що засідка там була влаштована на мене!
— Підтверджую! — сказав граф і засміявся.
А ми засміялися слідом за ним. То був веселий сміх, що звільняв нас від тягаря й пригніченості. Здавалося, в нас на очах наш друг, завдяки розуму своєму й проникливості, щойно врятувався від неминучої загибелі, а граф Сегеді, як на мене, досить точно визначив причину того веселого сміху в своєму тості:
— Браво, добродію Туташхіа!— Сегеді підняв свій келех.— Я п’ю за вашу удачу, нехай допоможе вам бог і далі — у всьому і завжди! Я здогадувався, не втаю, яка ви людина, та реальні враження перевершили всі мої здогади. Якби цю розмову чули мої петербурзькі начальники, їй-богу, вони попросили б вибачення в мене за ті докори, якими дошкуляли мені через вас.
Мене потішило, що Сегеді був у такому піднесеному настрої, як і ми всі. Тому обговорення всіх делікатних сторін стосунків Дати Туташхіа з жандармами відбувалося тепер під град жартів, регіт і тости.
— Панове,— сказав Сегеді, бажаючи ввести в розмову діловий струмінь.— Чи вам усе ясно? Є в кого запитання?
Усі стихли, і за столом знову запанувала тиша.
— Я гадаю, все ясно,— відповів за всіх я.
Тоді граф налив шампанського й сказав:
— Підведемо підсумки! Тепер нехай кожен скаже на закінчення: «буде небезпечніший» чи «не буде небезпечніший» —і обгрунтує свій висновок.
Ми згодилися.
— Хто перший?
— Забув,— сказав я, коли побачив, що всі вп’ялися очима в мене.
Я зрозумів, що почати слід мені, тим паче що за своєю адвокатською звичкою я весь час намагався звести докупи всі мотиви, які давали змогу стверджувати, що в мого підзахисного Дати Туташхіа, котрий постав зараз перед нашим судом, не було ніякої схильності до порушень моральних і правових норм, що він, за всіх обставин і при всіх утисках, був стриманий і мирний. І не може бути ніяких сумнівів — залишиться таким самим після помилування.
— Панове, зверніть увагу на те,— сказав я,— що своїми вчинками Дата Туташхіа перегородив дорогу для нападу на представників закону — він вирвав рушницю з рук у Зарнава! Звичайно, як тепер нам це відкрилося, у зловмисника була інша мета, але в ту хвилину сам чорт міг заплутатися в тому лабіринті, а Туташхіа й поготів. І виходить, він хотів захистити існуючий порядок та його охоронців від загрози нападу...
Скажу чесно, я переборщив у своїх доводах. Та каші маслом не зіпсуєш, а в адвокатській практиці того часу такі аргументи часто справляли на противника сильне враження, підривали його впевненість у собі, викликали вагання, і після такої атаки навіть справедливе звинувачення меркло, що давало захисникові велику перевагу, а часом і великий успіх.
