— А що сталося після того,— вів я далі,— як добродій Туташхіа відняв свою рушницю в Зарнава? Після того, як він побачив, що той, смертельно переляканий, хоче тікати, і зрозумів: перед ким типовий зрадник? Як повівся він, залишившись з ним віч-на-віч? Чи треба переконувати вас, що Зарнава — негідник з негідників, тільки що він зрадив людину безправну й гнану і за гроші, виручені за це, збирався годувати своїх дітей? Я впевнений — кожен, опинившись на місці Дати Туташхіа, убив би його, не сходячи з місця. Убив спокійно, цілком певний, що жодна жива душа на світі не дізнається про це. І будь-який найдоскіпливіший суд не знайшов би доказів проти нього. Бо ж не можна було навіть довести, що він був у Зарнава, а тим паче, що він його вбив. У Туташхіа вистачило б на це розуму, якби він захотів помститися. Але він не захотів, він не підняв руки на зрадника, не покарав того по заслузі. Він повернувся й пішов! І я не уявляю собі збігу обставин, за яких помилуваний Дата Туташхіа був би небезпечніший, аніж переслідуваний Туташхіа. Я закінчив.
Мій приклад, очевидно, заохотив інших, я побачив, що всі заворушилися, всім захотілося говорити. Та серед нас була Нано, і, як дамі, треба було поступитися їй чергою. Я, як адвокат, не йшов у рахунок, я мусив задати тон усій розмові.
Нано зрозуміла, що ждуть її слова, й сказала:
— Ні, не зараз... Я хочу зачекати... Послухати інших... Краще потім.
— Тоді дозвольте мені! — вигукнув Елізбар Карічашвілі.— Це буде мій висновок і мій тост!
Усі за столом замовкли.
— Провидіння наділило невелику частину роду людського талантом доброти й краси,— почав Елізбар,— живим, неминущим почуттям прекрасного, умінням залишати нев’янучі паростки скрізь, куди б не закидала їх доля. Вони — цвіт людства! Я лише місяць знайомий з Датою Туташхіа. І за цей місяць я не помітив жодного кроку, жодного жесту, який не був би позначений таким талантом. І випадок, що про нього ми тут багато говоримо, одухотворений тим самим світлом. Цей чоловік, весь, який він є, від будь-якого його жесту до найпотаємніших почуттів,— глибокопоетичний, захоплений шуканням і творчістю. Але нива, яку він обрав для застосування своїх богатирських сил, дуже важка для обробітку. Кожен обирає ту фортецю, яку хоче завоювати. Для одного це суперник, наділений обдарованнями, більшими, ніж він, і, гнаний марнославством, він витрачає свої духовні сили на те, щоб подолати того суперника. Таких, на жаль, більшість серед тих, хто вважає творчість своїм покликанням, та є й інші — цвіт людства,— вони обсідають і штурмують єдину фортецю — самого себе! Не знаючи втоми й компромісів, не на життя, а на смерть борються вони з собою, щоб якомога більше взяти від власних здібностей, дати людям якомога більше плодів. Це велична частина тих, хто творить. Боротьба перших, можливо, увінчається багатством і матеріальним процвітанням, а боротьба других дає плоди духовні. І такий Дата Туташхіа. Він веде велику війну лише з самим собою... І немає в світі нічого, що змогло б змінити обличчя і сенс цієї великої війни! — Елізбар Карічашвілі перевів подих і, піднявши келех, закінчив свій тост: — Хіба може така людина таїти в собі небезпеку для держави?! Ні... Ніколи... Я п’ю за найблагороднішу, нескінченну й нещадну війну — війну з самим собою!
— Цікаво! — промовив Сегеді.— За цей тост, їй-богу, варто випити.— Граф трохи надпив зі свого келеха й спитав Елізбара: — Пробачте, чи не могли б ви назвати свого попередника... Мені не траплялася в розгорнутому вигляді розробка цього питання.
— Уявіть собі, графе,— сказав Елізбар, широко всміхаючись, — мені теж не траплялася... А попередник у мене один — Сандро Карідзе. А в нього, може,— Руставелі та Гурамішвілі. Може, кажу я, бо в такому розробленому вигляді немає цієї концепції і в них.
— Може, це йде він неоплатоніків і Псевдо-Діонісія,— сказав я.— Гогі, чому ж і досі не чути твого голосу?
— Я вже сказав, що думав,— озвався Гогі.— Можу лише повторити: усе, що я знав про Дату, і все, про що дізнався тут,— як кільця одного ланцюга. Людина, така, як Дата, не була небезпечна раніше, не буде небезпечна й надалі. Але не забудьте про закон... Закон і царський лад доводять до того, що незначна пригода стає злочином. І мирну людину, народжену для мирного життя, називають лиходієм і злочинцем... Багато чого залежить від того, як поведеться влада, як поставиться до Дати Туташхіа закон. Ви хотіли правди, я сказав те, що думав!
