— Облишмо на якусь хвилинку дім Зарнава та його господаря,— сказав Дата, трохи помовчавши.— Останні п’ять років я й справді провів так, що вже не був загрозою для держави. Але скажу вам щиро, я не завжди був такий і не знаю, який я буду згодом. Хіба може людина вгадати свою долю? Думаю, граф Сегеді це прекрасно знає сам, і, мабуть, тому він не став прокреслювати за одним лише епізодом прожитого мною життя контури мого майбутнього. Але сам я можу відкрити вам більше, ніж граф Сегеді, щоб легше вам було відповісти на його запитання. І ви, панове, можете взяти з моїх слів те, що вам буде потрібне...— Дата Туташхіа зітхнув і повів далі: — Я вступив у життя зарозумілим і самолюбним гордуном. І таким був багато років, чому й став абрагом. Був у мене колись старший друг, колишній офіцер. Я вірив йому, а він дозволив собі непристойність, не гідну ні його, ні мене. Я не хотів прощати йому, а він не шукав примирення. І вийшло само собою, що ми опинилися за п’ятдесят кроків по обидва боки від бар’єра й по черзі почали стріляти один в одного. Перший стріляв я і навмисне промахнувся, але так, щоб куля пройшла під мочкою вуха в нього і вп’ялася в стовбур дерева. Він не міг стерпіти і вже не бажав цілитися мимо. Він вистрілив, і куля влучила мені в праву руку, в якій я тримав пістолет. З руки потекла кров; я міг з таким самим успіхом стріляти лівою рукою, але не хотів, щоб він бачив, що це через його кулю. Тією самою рукою я прицілився і направив дуло йому в праве око. Мені не треба було його вбивати, але мною оволодівало одно бажання — щоб він затремтів переді мною. І я прицілився так, щоб неодмінно влучити. Він здогадався про це і, відчувши, мабуть, смерть, чи то злякався, чи здивувався, що мені не шкода його вбивати. І він здригнувся, схилив голову й одвів око, в яке я цілився. Домігшись свого, я спустив мушку до його правої руки й вистрілив. Я не розрахував сил, не здогадався, що моя поранена рука втратила свою колишню несхибність. Куля влучила йому в живіт і прострелила печінку. Бог свідок, я не хотів того! Нещасний мій друг прожив ще кілька днів і помер,— прекрасний і мужній чоловік!.. Така природа всіх моїх вчинків — до того, як я став абрагом. І чимало років по тому. Тоді я був небезпечний для держави і для людей.
Минав час, я одержував удари від життя неймовірно грубі й нещадно дошкульні. Але не самий лише мій свавільний характер був причиною того. Ні, причина була і в тому, що з дитячих років я не міг витерпіти, коли одна людина топтала другу людину, принижувала її гідність і честь. Співчувати потерпілому, подати йому руку допомоги, а за те ходити з синцями й гулями. І коли в юнацькі свої роки я не міг стерпіти ударів по собі, то, змужнівши, не переносив ударів по інших, а також приниження й безчесності. Я ладен був померти,— повірте, я правду кажу,— аби тільки одержати перемогу над людиною, яка жила насильством і злом. І я домагався свого й ходив по землі, одержимий своєю метою, своєю мрією. І тоді я теж був небезпечний — для держави і для насильства.
Так тривало років вісім-дев’ять. Мені доводилося, звичайно, грати в піжмурки з урядом, на що я гаяв не дуже й багато часу та розуму. Але то була непогана розвага. Ви знаєте, яка природа людини! Якщо людина, яка стоїть поза законом, зробить добре діло, її піднесуть до неба, розцяцькують і галасуватимуть про неї, не вгаваючи й на мить. І з поганими вчинками так само. Та поганого я нічого не робив, тому пішла про мене широкою дорогою добра слава. Але й вона, як усе в світі, мала свій кінець, бо я задумався над тим, що сталося з людьми, яким я допомагав, яких я врятував чи захистив. Я не кажу вже про те, що багато хто заплатив мені злом за моє добро. Не це, можливо, найсумніше. Набагато гірше те, що врятовані мною, набравшись сил, самі ставали насильниками й катами. Та що й казати!.. З жалю я одвернувся від усіх, живіть, як хочете, нехай вам біс, я більше не втручатимусь у ваше життя! Тоді всі забули про мої добрі справи й почали повторювати лихі плітки злого люду й повернулися до мене спиною. Я лишився один як палець, зрозумів, що був неправий, і все-таки не знав, що робити і як жити. Коли граф розповідав про пригоду в Зарнава, він не сказав основного: людина, яка не поривалася на допомогу борцям проти царської влади, що потрапили в пастку, не може бути загрозою державі. Я вже не небезпечний, ось чому я не небезпечний взагалі!
