Я знаю, всім вам цікаво, чому я прийшов до вас, чого шукаю серед вас і в ім’я чого вирішив встромити свою голову в зашморг. Скажу й про це. Зрозумійте, я не самотній вовк, що думає тільки про здобич, і не покірний віл, що живе тільки для того, щоб скубти траву. Я син свого народу. І хотів би робити щось в ім’я свого народу! Я не можу згорнувши руки, байдуже, збоку споглядати свою батьківщину!.. І я хотів проникнути у ваш світ, дізнатися, чим живиться ваш розум, де черпає сили серце. Мені здається, ми мріємо про одне й те саме, ви, як і я, не знаєте мети: говорите, гадаєте, шукаєте. Може, ви й вибралися на дорогу, та, поки нею дійдете до діла, мине, очевидно, ціле сторіччя!
Дата Туташхіа схопився із свого місця й заходив по кімнаті, щоб вгамувати хвилювання. Уперше я побачив його таким збудженим. Але видно було, що він намагався оволодіти собою, і таки оволодів.
— Ваша ясновельможність,— сказав він, коли вже зовсім заспокоївся.— Не знаю, звичайно, чи вручите ви свій документ мені, чи не вручите, але, вибачайте, це не матиме великого значення для майбутнього мого життя. Я сказав вам сам: зараз, сьогодні, я не небезпечний. Та хто краще від вас знає, скільки разів за минулі п’ятнадцять чи сімнадцять років змінювався мій характер і спосіб життя. І я не знаю й не можу дізнатися, що буде зі мною завтра чи через рік. Гогі слушно зауважив — це залежить від закону більше, ніж від мене. Закон і влада поки що вміють тільки озлити людей, вселити в їхню душу ненависть. Не думайте, я не маю на увазі саму лише Російську імперію. Так стоять справи в будь-якій іншій сучасній країні з будь-яким сучасним ладом. Мине час, і — поступово чи одразу — світ змінить своє обличчя, люди зрозуміють, як треба жити. Та поки цього не сталося, я не маю права брехати і не дозволю собі давати комусь обіцянки, що, одержавши папір про амністію і сховавши його в кишеню, я вже на другий день пострижуся в ченці й позбиваю собі коліна в молитвах за довголіття царя і його держави. Ні, я все одно піду тільки тим шляхом, яким поведе мене серце! Ось і вся моя правда. Ви сказали, якщо Туташхіа не вручать того документа, він одержить тижневий термін недоторканності. Я не хотів би, щоб ви були зв’язані словом. Тому можете вважати, що тих слів ви не казали. А куди винесе мене серце й десниця божа, нехай те й буде моєю долею!
Запала тиша, і ніхто не зважувався заговорити. З моїх очей ніби полуда спала, і я збагнув, що графова обіцянка про помилування і справді ніякісінького значення не має для Дати Туташхіа. Він житиме і з документом про помилування в кишені так само, як жив без нього, бо людина ця може існувати за своїми, тільки їй даними, вищими законами й прагне лише одного — дії.
— Добродію Туташхіа! — почувся голос графа Сегеді.— Ви висловилися так, що держава як інститут озлоблює людину. Мені цікаво, панове, чи ви всі поділяєте цю думку?
— Я поділяю! — відповіла Нано.
— А не могли б ви розтлумачити мені?.. Пояснити трохи глибше? Річ у тому, що існують теорії, які збігаються з цією думкою...
— Я готова, графе,— згодилася Нано.— Хоч не думаю, що сказане мною може з чимось збігтися. Мислитель, на якого я спираюся, ніколи не повторює чужих слів, не наводить цитат з чужих книжок, не посилається на інші авторитети. Він говорить про найпекучіше, про що думаємо всі ми, але світло його чистого розуму й доброго серця надає неповторної свіжості його міркуванням.
— Це дуже цікаво,— заохотив її Сегеді.
