Вахтанг Шалітурі закінчив своє нестямно озлоблене життя офіцером під час облоги Порт-Артура, коли снаряд, що впав поруч, не залишив від нього й сліду. Сандро Карідзе дійшов висновку, що монастир — найкраще місце для самотності й філософських роздумів, кинув свого службу й постригся в ченці. Якось я стрівся з ним на станції Дзегві, але він одвів очі і вдав, що не впізнав мене. А Елізбар Карічашвілі, той геть зник з поля мого зору. Подейкують, у селі в нього був старий-престарий будинок і клаптик поганенької землі. Він оселився там, господарює і розводить квіти. Гогі, це я знаю сам, остобісіло його ресторанне життя, він брав участь у серйозній політичній справі. На його дерев’янку знову наділи кайдани і відправили в Сибір. Щомісяця я посилав йому десять карбованців, поки він був живий. Від Мано, я вже сказав, не було ні слуху ні духу. Я певен, що коли б вона була жива, вона не могла б не подати вістки про себе. Виходить, її не було вже в живих, хоч достеменно про це я не знав. А ось луна від Датиного життя час від часу докочувалася до мене. Він жив, він затято боровся з собою, він залишався таким, яким був завжди,— прекрасним, єдиним у своєму роді, ні на кого не схожим. Жив?.. У всякому разі п’ять чи шість місяців тому було так. А на той час, коли я розпечатував пакети, може, і його не було на світі...
У пакетах, що зберігалися в моїй конторі, я знайшов важливі документи й листування цих двох людей. Усі листи, що надійшли від Дати, Мано тримала в окремому пакеті. А листи від Нано були основною цінністю Дати Туташхіа. Моя совість чиста перед ними, я виконав усе, в чому вони поклалися на мене. Їхні листи я зберігав довго, до останнього дня існування моєї адвокатської контори. А коли настав час і я зобов’язаний був знищити архів, то листів Дати і Нано я не зміг спалити одразу, а спочатку переписав у цей зшиток.
Лазе! Я маю тобі віч-на-віч сказані, але заважають люди, а ми ніколи не буваємо вдвох. Мені затискує рота страх: а що, як ти вважаєш, що жінка не може дотикатися до таких справ?
Учорашній день для мене такий самий незвичайний і тривожний, як і той давній день, коли я вперше побачила тебе на дорозі недалеко від Очамчире, Мабуть, зустрічатися за таких загадкових, неймовірних обставин нам на роду написано і приречено Всевишнім. Подумай сам і скажи — хіба я не правду кажу?!
Минулої ночі я довго не могла заснути, а все через нашу зустріч. І запитувала себе, чому я думаю про неї безперестанно, як і тоді, очамчирської ночі. Тільки вдосвіта я задрімала, не розуміючи, що діється зі мною.
А вранці настало прояснення. Все стало на своє місце, і я змогла нарешті зрозуміти, що мене так ненастанно хвилює. Звичайно, я не відкрию тобі нічого нового, але не можу не сказати: ти так нерозважливо поводишся!.. Іраклій, по-моєму, твердо впевнений, що ти Арзнев Мускіа. Та навіть коли б він знав правду, від нього не може бути нічого поганого. Річ не в ньому, річ у тобі самому, в тому, як учора, в Ортачальських садах, ти був такий згубно необережний! Ти знаєш сам: за те, щоб тебе спіймати, обіцяно винагороду, і якийсь негідник буде щасливий вистрілити тобі в спину.
Навіщо тобі все це? Чому ти з’явився туї? Я не маю права запитувати, але від в’язничних грат тебе відділяє лише один крок... Бога ради, сховайся швидше, їдь звідси!
Я посилаю тобі цей перстень на згадку про нашу чисту дружбу.
Аметист — мій улюблений камінь.
Лазе, їдь звідси!
