Учора ти знову заговорив про страх — вічний супутник жіночого кохання. Я знаю, ти хотів утягнути мене в ту розмову. Але я не захотіла. Не тому, що не хотіла говорити, а тому, що така розмова можлива, тільки коли ми вдвох.
Я хочу відповісти тобі на «любовного листа». Щоб сказати, що я думаю, і подякувати за ті кілька рядків, які принесли мені стільки радості, про яку я могла мріяти лише в найпалкіших дівочих мріях. Я хотіла б, аби у відповідь ти одержав від мене в дарунок хоча б десяту частку такої самої радості:
«Ти щасливий, ти можеш уявити себе дев’ятнадцятирічним і говорити про кохання мовою тих років. Ти, щасливий, бо й зараз у тебе в грудях б’ється юнацьке серце, і так буде завжди, поки ти є. А я не можу запропонувати тобі того наївного кохання, не маю сили поглянути на себе тими очима, не наважуюся стати іншою, аніж я є. Так, пречистий чоловіче, я кохаю тебе тридцятишестирічною і пишу листа з нинішніх, а не з минулих років.
Ні, я не давала тобі приводу побачити страх у моєму коханні. Хіба в перший же день я не кинувся тобі назустріч? Хіба не розумієш ти, що мені байдуже до інших, що я хочу лише одного — як рабиня, скоритися покликові серця? Ти лише дай мені знак, що ти кличеш мене, і я прийду. Все, що я маю, належить тобі. А мені для щастя вистачить гордості, що я була твоєю, що ти кохав мене і був зі мною, поки кохав., Настане день, і ти підеш, а я залишуся й знатиму, що в цьому твій обов’язок. Спочатку я розгадувала твою душу, а по тому прийшло кохання. Я хочу внести в твоє життя хоч крихту щастя і думаю лише про тебе. Я кохаю тебе заради тебе, а не заради себе. Ти розумієш це? А значить, я кохаю як смілива людина, а не як боягузі Я ладна на все, я чекаю тебе, кличу... Але, гадаю, ти не прийдеш!»
Я запізнилася — аж два дні писала листа. Одна річ — говорити, а інша — писати: папір не терпить хаосу й плутанини. Часу згаяла багато, а довести нічого не змогла.
