— Батько так і каже: світ належить розбійникам.
— Він має на оці інших розбійників, а не тих, що на дорогах відбирають у бабусь хурджини. Ну, ходімо!
Зараз я побачу Дату і Мушні разом. Поки ми підіймалися сходами, серце моє завмирало, чекаючи їхньої зустрічі. Один — абраг, другий — начальник політичної розвідки, але вони — брати...
Увійшли ми в кімнату. Спочатку Мушні підійшов до матері й поцілував їй руку, потім розцілував обох — і батька, і матір. Дата зустрів його стоячи. Якусь мить брати дивилися один на одного. Потім Мушні ступив крок до Дати, рушив назустріч йому й Дата. Вони потисли один одному руки, обнялися. Мені видно було тільки обличчя Мушні. Він поклав голову на плече Даті й стих на якусь мить. А потім заговорив — про те, як змінився брат, як постарів («більше, ніж я чекав»), і — в сльози. Мені здалося, ще трохи — він і геть розридається.
Заголосила Тамар. Магалі давай заспокоювати її, мовляв, чого доброго, ще прибіжать сусіди, допитуватимуться, яке лихо скоїлося.
Пішли до столу, і брати посідали один проти одного. Мушні все зітхав і втирав сльози.
— Щоб було в тебе все гаразд, Мушні!.. А я вже якось...— сказав Дата й надпив вина.
Нікому не хотілося їсти, але вечеря була на столі, і щось у цій німій тиші треба ж було робити! Батько благословив вечерю, всі перехрестилися й почали їсти.
Минув якийсь час, і Мушні порушив важку тишу.
— Я бачу, Дато, ти прийшов точно на призначений час. Відступив від випробуваної звички?
— Ти ще не заслужив від мене образи.
— Не розумію!
— Я прийшов на той час, який ти призначив. Мене кликав мій брат і чесна людина, а коли б я не прийшов вчасно, це означало б, що я маю сумнів, що ти мій брат і лицар. Я не можу собі дозволити мати сумнів щодо тебе.
Магалі осміхнувся, гордий з Датиної відповіді. Тамар уп’ялася очима в своє рукоділля: один син не повинен був помітити радості від слів другого сина.
— А що ти зробив би, якби хтось під моїм іменем улаштував тут западню? — спитав Мушні, всміхнувшись.
— Твоє прохання переказала мені Еле,— Дата не підтримав братового жарту,— і умови зустрічі принесла вона, і про мою згоду ти від неї почув. Чужі не втручалися в наші переговори. Скажи, хто ж міг поставити пастку?
— Випадок,— Мушні знову всміхнувся.
— Випадок? — Дата зиркнув на Мушні, щоб зрозуміти, куди він хилить.— До випадку я завжди мушу бути готовий.
Шматок м’яса, вже піднесений до рота, ліг на тарілку. Мушні встав, і погляд його обмацав усі стіни й кутки.
— Де твоя зброя, Дато?
— Зі мною лиш оце,— Дата поклав руку на чоху.— Все інше сховано... Приходити сюди із зброєю?.. Що б ти подумав?
Магалі теж обвів очима кімнату, тільки тепер помітивши, що Дата без зброї.
— А за пазухою в тебе що — як це можна зрозуміти? — спитав Мушні, помовчавши.
— Так і розумій, що я звик до зброї, без неї мені якось неспокійно.
Вечеряли мовчки, кожне дивилося в свою миску. Тільки я крадькома позирав то на братів, то на матір з батьком, то на сестру.
— Яка ж то зброя? — спитав Мушні, не підводячи очей.
— Наган.
На той час жалі та літа геть зламали нашу матір, Тамар. Вона аж згорбилася. А зараз випросталась, як струна, й сиділа прямо й напружено. Дивно було бачити це. Вона переводила погляд з одного сина на другого, і погляд той був суворий і непримиренний. Мене виховала вона, і я знав цей її стан: він був у неї тоді, коли мати відчувала себе ображеною або серце її віщувало лихо, що загрожувало її дітям. У ті хвилини вона була як тур над урвищем. Напружився й Мушні. Поклавши ножа й виделку, він довго вдивлявся в обличчя Даті й зрештою сказав:
— Витягни його. Хочу подивитися.
Дата не зрозумів брата.
Мушні поглядом показав на груди Даті.
Дата одну мить зачекав, а тоді витяг з-за пазухи нагана і, поклавши його на долоню, подав Мушні. Мушні роздивлявся зброю, не доторкаючись до неї, а потім узяв і, відкривши барабан, повернув до нас.
У циліндрі був один патрон!
— Нерви в тебе, як я бачу, подалися! — мовив Мушні і, закривши нагана, повернув його Даті.— Старіти почав, Чи не ранувато?
— Що тут діється? — суворо спитав Магалі.
— Нехай сам скаже,— озвався Мушні.
Я нічого не міг второпати, але мені перехопило дихання, обсипало жаром, а в голові щось дзвеніло.
— Невже страх смерті так гнітить твою душу, що ти ладен на самогубство? — спитала мати.
Дата засміявся й похитав головою,— тут інше.
У Мушні смикнулися щоки і, як мені здалося, зсудомило підборіддя.
— Чого...— Голос у нього зірвався, і він мусив почати знову: — Чого ти чекав?
— Ти ж сам сказав: випадок! — спокійно відповів Дата.
— Угамуйтеся! — наказала мати, і все ввійшло в звичайне річище.— Така смерть була б не лише твоєю смертю, Дато, нехай і Мушні знає. Це для всієї сім’ї — ганьба!
Виходило, що Мушні здатний на зраду й западню... Мушні зрозумів це й спалахнув, але заперечити матері не зважився і, оволодівши собою, сказав, важко кидаючи слова:
— Якщо я опущуся до того, в чому Дата і ви, мамо, мене запідозрили... тоді й справді краще вам укоротити собі віку, аніж мати такого сина й такого брата!
— Не те ти кажеш...— почав був Дата, але мати його перебила:
