— Ваша ясновельможність! — мовив Зарандіа.— Усі ті дами пащекують задля власної втіхи, і самі того не відаючи, мимоволі роблять нам послугу. Їхні зради допомагають нашим резидентам ближче познайомитися з ними, але не було жодного випадку, щоб їх змушували або шантажували. Щодо цього я наклав якнайсуворішу заборону, і, як мені відомо, ніхто її не порушував. Наші резиденти домоглися близьких, дружніх стосунків з потрібними нам людьми — ось і вся вигода. А щодо поширення чуток і збирання відомостей, то це відбувається само собою, швидко й нікого не зачіпаючи. Розмовляючи з жінкою, котру він узяв на приціл, резидент ніби між іншим скаже новину, яку треба розголосити. Через два-три дні ця новина відома вже в кількох домах. Слуги цих домів і всякий набрід, що годується біля заможних сімей, виносять цю новину на вулицю, в юрму, і коло розголосу новини розширюється безмежно. А що стосується збирання відомостей, то тут нема про що й говорити: заткни вуха, плітка вповзе в тебе через ніздрі, й другому резидентові лишається тільки скрипіти пером.
Тепер переді мною постала зовсім інша картина. Нову тактику Зарандіа можна було порівняти з використанням енергії вітру.
— Чудово все придумано, Мушні,— сказав я. Дружня фамільярність, яку я дозволив собі, була рівнозначна нагороді. А Зарандіа й справді був гідний нагороди.— Я гадав, що тільки гроші дадуть змогу нам упоратися з вашим завданням.
— Мені це й на думку не спадало, ваша ясновельможність, але тепер, поки ми говорили з вами, я зрозумів, що гроші тут і не могли нічого вирішувати. Розраховувати на них у такій справі було б так само безглуздо, як розраховувати на чоловіче посередництво. Чоловіки живі вірою, а не хлібом єдиним. Один із стовпів цієї віри — честь і незаплямованість престолу та його установ. А коли під покровом святості справжнього мужчину приневолюють до зради, віра починає хитатися, моральний грунт випливає з-під ніг, і хоч би якою солідною була винагорода, руйнування віри в святість правопорядку вже не зупиниш. Моральність людини, котра прилучилася до нашої роботи, підточена, а неморальна людина заради свого щастя йде на все, і щонайперше, прямо чи в обхід, — сама починає підточувати державні основи. А наше призначення й покликання — боротися проти цього, — закінчив Зарандіа свою думку.
...Ніде із золотом не поводяться так дбайливо і ощадливо, як на монетному дворі. Якщо в кожній з випущених монет золота виявиться більше або менше, як має бути, хоч на одну соту частку золотника, розміри викликаної цим катастрофи неможливо ні передбачити, ні навіть уявити собі. Служба, покликана охороняти державні основи, моральність і гідність підданих повинна вважати основним предметом свого піклування. Дбайливо й бережно ставитися до них — найперша необхідність. Це звучить ніби парадоксально, але для втаємничених — елементарна істина. Тому я завжди приділяв велику увагу діловим і моральним якостям моїх підлеглих. Про Зарандіа я вже говорив вище. Він ніколи не аналізував вчинків, які мав зробити, і не підшукував виправдання уже вчиненому, а все ж таки кожен його крок виявлявся єдино правильним. Я звернув увагу на цю особливість, притаманну йому, ще першого року його служби під моїм началом, але ж не можна уявити собі, щоб людина, яка діє імпульсивно, інтуїтивно, жодного разу ніде не спіткнулася.
— Добродію Зарандіа, ви сказали, що моральні основи ваших дій ніколи вас не турбували. Це правда?
— Звичайно. І за всіх інших життєвих обставин я над цим не розмірковую. Думаю я лише про те, що треба зробити, а який спосіб при цьому обрати, підкаже інтуїція. Те, що підказує інтуїція, мені й на думку не спадає звіряти з моральними нормами. Продиктоване інтуїцією, напевно,— уже без мого втручання — перевірене моєю моральністю,— мовив Зарандіа.
— Виходить, трон і держава тут ні до чого, і ви служите самому собі?
— Я служу інтересам трону й держави, але при цьому ні на вершок не відступаю від себе і нічим у собі не жертвую. Усе виходить само собою. Моя моральність не піде на компроміс, певно, навіть під загрозою катастрофи, вона не поступиться ані дещицею свого впливу на мене, і не в педантизмі тут річ, а просто це моя вдача, в якій виявились і спадковість, і виховання. У нашій сім’ї всі отакі.
— І ваш двоюрідний брат Дата Туташхіа?
— Аякже, до того ж він наділений великою силою волі, значно більшою, ніж я!
Запала мовчанка.
Я знав і про те, що сталося в лазареті Торіа, і про трагедію в духані Дуру Дзігуа; Зарандіа казав правду. Проте в діях Туташхіа я знаходив не саму лише волю, а й ненависть до всього людського роду. Якби не вона, хіба могло б статися все, що сталося?
Моя розмова з Мушні Зарандіа повернулася до свого початку і закрутилася навколо служби чуток, перевірки її надійності, використання зібраних відомостей і новин та можливостей контролю над поширенням їх.
