Роботи, що здавалися невигадливими, насправді були дуже складними. Образи та кольори нашаровувалися один на одного. Щоб отримати бажаний ефект, митець, напевне, проводив за ними години за годинами, дні за днями.
Сол втупився в одну з робіт, що опинилася зверху. Ніби прагнучи сонця, у небо здіймалося величне дерево. Художник зобразив його і якимось чином передав відчуття руху, не позбавивши глядача орієнтації у просторі. Дерево було граційним, умиротвореним, але насамперед потужним. Кінчики гілок, здавалося, танули, ставали нечіткими, наче у його впевненості та прагненні був крихітний сумнів. Це було блискуче.
Усі думки про Сісі розтанули. Він уже заліз на дерево, майже відчуваючи, як його лоскоче шорстка кора — наче він сидів на колінах у дідуся, притулившись до його неголеного обличчя. Як тому митцю це вдалося?
Сол не міг розгледіти підпис. Він перегортав аркуші й відчував, як на його застиглому обличчі поволі з’являється усмішка і рухається до його закам’янілого серця.
Можливо, одного дня, якщо він колись звільниться від Сісі, то зможе повернутися до своєї роботи і створювати такі речі, як ця.
Сол видихнув усю темряву, що накопичилася в ньому.
— Ну що, тобі подобається?
Сісі підняла свою книжку й помахала йому.
Крі обережно вдягала костюм, намагаючись не порвати білий шифон. Різдвяна вистава вже почалася. Вона чула, як молодші класи співають «Далеко в яслах»[4], хоча це звучало підозріло схоже на «Кит у яслах»[5]. Вона ненадовго замислилася, чи це не був часом натяк на її адресу. Невже вони всі сміються з неї? Вона відкинула цю думку і продовжила одягатися, тихенько наспівуючи.
— Хто це робить? — Голос мадам Лятур, учительки музики, пролунав у переповненій, збудженій кімнаті. — Хто це наспівує?
Обличчя мадам, жваве, схоже на пташине, зазирнуло в куток, куди Крі прокралася, щоб переодягнутися на самоті. Інстинктивно Крі схопила свій костюм і спробувала прикрити майже голе чотирнадцятирічне тіло. Звичайно, це було неможливо. Забагато тіла і замало шифону.
— Це ти?
Крі витріщилася, занадто налякана, щоб говорити. Мати попереджала її. Застерігала ніколи не співати на публіці.
Але зараз, зраджена своїм бурхливим серцем, вона дозволила співу вирватися назовні.
Мадам Лятур, не зводячи очей, дивилася на велетенську дівчинку й відчувала, як підступає нудота. Ці жирові валики, ці жахливі ямочки, ця спідня білизна, що зникає у плоті. Застигле обличчя, вирячені очі. Колись учитель природничих наук мсьє Драпо відзначив Крі як найкращу в класі, але його колега зіронізував, що однією з тем того семестру були вітаміни та мінерали, тож Крі, напевне, з’їла підручник.
Проте Крі була тут, на виставі, тож, можливо, вона намагалася боротися зі своєю замкненістю, хоча для цього вона мусила докласти чимало зусиль.
— Краще поквапся. Незабаром твій вихід.
Мадам Лятур пішла, не чекаючи відповіді.
Це була перша різдвяна вистава, у якій Крі брала участь за п’ять років, що навчалася в школі для дівчат міс Едвард. Кожні два роки, коли учениці виготовляли собі костюми, вона бурмотіла виправдання. Ніхто ніколи не намагався її відмовити. Натомість її призначали відповідальною за освітлення для вистави, бо вона, як висловилася мадам Лятур, має кебету до техніки. Маючи на увазі, до чогось неживого. Тож щороку Крі дивилася різдвяну виставу на самоті в темряві на задньому ряду, тим часом як красиві, сяючі, обдаровані дівчатка танцювали та співали про різдвяне диво, гріючись у світлі, що дарувала Крі.
Але не цього року.
Вона одягла костюм і поглянула на себе в дзеркало. На неї дивилася величезна шифонова сніжинка. Правда, Крі мусила визнати, що більше схожа на снігову кучугуру, ніж на сніжинку, але все одно це був костюм, і він був справді пречудовим. Іншим дівчаткам допомагали мами, але Крі зробила свій самотужки. «Щоб здивувати матусю», — сказала вона собі, намагаючись заглушити інший голос.
Якщо придивитися, то там, де її пухкі, невправні пальці наштрикалися на голку, можна було побачити крихітні крапельки крові. Але вона наполегливо продовжувала роботу, поки нарешті костюм не був готовий. І тоді її осяяло. Справді, то була найгеніальніша думка за всі її чотирнадцять років.
Крі знала, що її мати боготворила світло. Як їй казали все життя, світло — це те, до чого ми всі прагнемо. Ось чому кажуть «просвітлення». Ось чому розумних людей називають «світла голова». Чому худорляві люди досягають успіху? Тому що вони легші, прозоріші, світліші за інших.
Це все було так очевидно.
І зараз Крі власне гратиме сніжинку — найсвітлішу, найлегшу зі стихій. А як же її власна часточка блиску? Вона пішла в доларову крамницю і на свої кишенькові гроші купила пляшечку блискіток. їй навіть вистачило сил проминути затверділі плитки шоколаду, що траплялися на очі. Крі сиділа на дієті вже місяць і незабаром, вона була впевнена, її мати це помітить.
За допомогою клею вона оздобила костюм блискітками і тепер розглядала результат.
Уперше в житті Крі подумала, що вона гарна. І не сумнівалася, що за кілька хвилин її мати теж так подумає.
