Мирна дивилася на його мешканців, які працювали в саду, вигулювали собак, сиділи на лавці біля ставка й читали. Можливо, це було щось на кшталт Брігадун[10]? Місцини, що з’являлася лише раз на кілька років, і тільки для тих, хто хотів її побачити? Але все одно Мирна вагалася. Напевно, там не було того, чого вона прагнула. Майже розвернувшись, щоб рушити до Вільямсбурга, який на карті був, Мирна вирішила ризикнути.
У Трьох Соснах знайшлося те, чого вона жадала.
Там були круасани та
І була порожня крамниця з мансардою. Крамниця чекала. На неї.
М ирна так і не поїхала звідти.
Трохи більше ніж за годину Мирна перенеслася зі світу скарг до світу вдоволеності. То було шість років тому. Тепер вона продавала нові та вживані книжки і роздавала затерті поради своїм подругам.
— Ради бога, Кларо, сери або злазь із горщика, — порадила вона подрузі. — Від смерті Джейн уже минуло кілька місяців. Ти допомогла розкрити її вбивство. Ти точно знаєш, що Джейн не сподобалося б, що вона залишила тобі всі свої гроші, а ти навіть не насолоджуєшся ними. Треба було віддати їх мені. — Мирна похитала головою в удаваному здивуванні. — Я знала б, що з ними робити. Шусть — і на Ямайці, із вродливим растаманом, гарною книжкою…
— Зачекай хвилинку. Маючи растамана, ти читаєш книжку?
— А чом би й ні? У них різне призначення. Наприклад, грубизна в растамані — плюс, а от для книжки — мінус.
Клара розсміялася. Вони поділяли презирство до книжок у твердих обкладинках. Презирство не до змісту, а саме до обкладинки. Книжку з грубою обкладинкою було просто важко тримати в руках, із нею було незручно, надто в ліжку.
— На відміну від растамана, — увернула Мирна.
Тож Мирна переконала подругу змиритися зі смертю Джейн і витратити гроші. Що Клара і планувала зробити цього дня. Нарешті заднє сидіння машини буде заповнене важкими яскравими паперовими пакетами з мотузяними ручками і написами на кшталт Holt Renfrew[11] та Ogilvy’s. Жодного сліпучо-жовтого поліетиленового пакета з Dollarama[12]. Хоча Клара потайки обожнювала цей доларовий магазин.
Удома Пітер дивився у вікно, намагаючись змусити себе встати і зробити щось конструктивне. Зайти в майстерню, попрацювати над своєю картиною. Аж тут він помітив, що на одній із шибок зішкрябали паморозь. У формі сердечка. Усміхнувшись, він подивився крізь нього й побачив, як мешканці Трьох Сосен займаються своїми неквапливими справами. Потім він підвів очі й поглянув на старий будинок на пагорбі. Колишній будинок Гедлі. І саме в цей момент мороз почав міцнішати, затягуючи сердечко на вікні льодом.
— Хто автор? — запитав Сол, тримаючи в руках портфоліо художника.
— Чого?
— Ось цього. — Він стояв голий посеред готельного номера. — Я знайшов це у смітнику. Чиє воно?
— Моє.
— Це твій доробок?
Він був приголомшений. На мить він замислився, чи не помилився в ній. Це були роботи явно обдарованого художника.
— Звісно, ні. Якась жалюгідна, нікчемна селючка дала мені ці роботи, щоб я показала їх друзям із галереї. Намагалася підлизатися, що було найсмішніше. «О, будь ласка, Сісі, я знаю, які у вас зв’язки». «О, Сісі, чи не могли б ви показати мої роботи декому з ваших знайомих?» Така набридлива! Уяви собі, просити мене про послугу! Навіть мала нахабство просити мене показати це Дені Фортену.
— І що ти відповіла?
Його серце впало. Звісно, він знав відповідь.
— Сказала, що буду страшенно рада. Можеш повернути їх туди, де знайшов.
Сол завагався, потім згорнув портфоліо і поклав його назад у смітник. Він ненавидів себе за те, що допоміг знищити такі блискучі роботи, а надто за те, що волів їх знищити.
— Хіба ти не маєш планів на вечір? — запитав він.
Сісі взялася поправляти склянку й лампу на тумбочці біля ліжка, пересуваючи їх по міліметру, поки вони не опинилися на своїх місцях.
— Нічого важливого, — сказала вона, змахуючи зі столу пелех пилу. Отакої, пил у «Рітці»! їй доведеться поговорити з менеджером. Вона подивилася на Сола, що стояв біля вікна.
— Боже, ти себе зовсім занехаяв.
Вона подумала, що колись він, очевидно, мав гарне тіло. Але зараз усе було в’ялим. Раніше Сісі зустрічалася і з товстими чоловіками, і з м’язистими. Будь-яку крайність вона вважала нормальною. Огидним був лише перехідний стан.
Сол був їй огидним, і вона не могла пригадати, чому їй колись здалося, що він їй потрібен. Вона поглянула на білу глянцеву обкладинку своєї книги і згадала.
Фотографія. Сол був чудовим фотографом. Там, над заголовком «Віднайдіть спокій», було її обличчя. Надзвичайно світле, майже біле волосся, яскраві повні губи, дивовижні, розумні блакитні очі. А обличчя настільки бліде, що майже зникало на задньому плані, залишаючи враження, що очі, рот і вуха плавають на обкладинці.
Сісі обожнювала цю світлину.
