«До Ріка? До якого Ріка?» — Лем’є геть розгубився. Це може стати рекордом. Досі в таких випадках від початку бесіди минало не менше ніж кілька хвилин, перш ніж він переставав розуміти співрозмовника, та й узагалі це траплялося лише з англійцями. Але тепер шеф розмовляв французькою з жителем Квебеку, а Лем’є вже був спантеличений. Це не віщувало нічого доброго.
— Схоже, люди не надто засмутилися, — зауважив Ґамаш.
— Чудовисько мертве, і селяни святкують, — сказав Ґабрі, з’явившись біля Ґамаша.
— Ґабрі, — застеріг Олів’є, — це жахливо. Хіба ти не чув, що про мертвих треба говорити тільки добре?
— Вибач, твоя правда. Сісі померла. — Ґабрі повернувся до Ґамаша. — Добре.
— О боже! — вигукнув Олів’є. — Відійдіть. Він викликає духа Бетт Девіс[69].
— Вечір обіцяє бути бурхливим[70], — погодився Ґабрі. —
— А ви?
Ґабрі став поруч із Олів’є.
— Є ідея. Тепер, коли все легально, старший інспектор може бути нашим боярином.
— Я думав, нашим боярином буде Рут.
— Так, справді! Вибачте, шефе.
— Я міг би бути вашою дружкою. Повідомте мене. Я чув, вам сьогодні було нелегко, коли ви намагалися врятувати мадам де Пуатьє.
— Не важче, ніж Пітеру, і, підозрюю, значно легше, ніж Рут. — Олів’є кивнув головою в бік вікна і невидимої жінки, що сиділа сама на холоді. — Вона незабаром прийде по своє віскі.
«Її важлива зустріч», — збагнув Лем’є.
Ґамаш звернувся до Ґабрі:
— Я хотів би забронювати номер у вашому готелі. Два номери.
— Сподіваюся, не для тієї жахливої стажистки, що була у вас минулого разу.
— Ні, будемо лише інспектор Бовуар і я.
До завтра.
Йдучи до дверей, він прошепотів Лем’є:
— «У Ріка» — це з фільму «Касабланка». Ось урок номер два: якщо не знаєш чогось, запитуй. Ви повинні вміти визнавати, що чогось не знаєте, інакше просто заплутаєтесь, або, ще гірше, зробите хибний висновок. Всі мої помилки були через те, що я щось припускав, а потім діяв так, ніби це було фактом. Це дуже небезпечно, агенте Лем’є. Повірте мені. Цікаво, чи ви не зробили ще хибних висновків?
Запитання шефа глибоко зачепило Лем’є. Він відчайдушно намагався справити враження на Ґамаша. Він мав це зробити, якщо хотів виконати свою роботу. Але зараз, не зрозуміло чому, шеф відчував, що він може бути на хибному шляху.
На думку Лем’є, він не був ні на якому шляху і не дійшов жодних висновків у цій справі. Та й ніхто б так рано не дійшов.
— Треба діяти дуже обережно, агенте Лем’є. Я часто думаю, що нам варто було б зробити татуювання на руці, якою ми тримаємо пістолет або ручку: «Я можу помилятися».
Вони стояли на вулиці біля бістро, і обличчя старшого інспектора Ґамаша було в темряві, але Лем’є припустив, що він усміхається. Це, напевне, жарт. Керівник відділу вбивств поліції Квебеку не міг бути прихильником такої невпевненості в собі.
Проте Лем’є знав, що його завдання полягає в тому, щоб навчатися в Ґамаша. І він знав: якщо спостерігатиме за шефом і слухатиме його, то розкриє таємницю не тільки вбивства, але й самого Ґамаша.
А Робер Лем’є дуже хотів, щоб так і сталося.
Він дістав свій нотатник і на пронизливому холоді записав два уроки. Потім почекав, чи не скаже шеф чогось іще. Проте Арман Ґамаш, здавалося, застиг на місці. Шапка й рукавички вже були на ньому, але сам він був ще не готовий рухатися далі. Він пильно вглядався у щось удалині. Щось за межами чарівного села, за межами Рут Зардо та її різдвяних ялинок у яскравих вогнях. Він вдивлявся у щось у темряві.
Коли агент Робер Лем’є придивився уважніше і дав очам час звикнути до темряви, то помітив обриси чогось ще темнішого за ніч. Будинок на пагорбі з видом на село: Лем’є вдивлявся, і темрява, здавалося, набувала форми: на тлі темного неба і темного соснового лісу з’явилося зображення веж. Над одним із димарів він помітив легкий дим, що одразу ж, наче привид, потягнувся до лісу.
Ґамаш перевів подих, видихнувши білу хмарку пари, повернувся до юнака, що стояв поруч, і всміхнувся.
— Готові?
— Так, сер.
Лем’є не знав чому, але раптом йому стало трохи лячно і водночас дуже радісно, що з ним поруч Арман Ґамаш.
На вершині пагорба агент Лем’є зупинив машину біля снігової кучугури, сподіваючись, що залишив достатньо місця, аби шеф зміг висісти.
Місця було достатньо, Ґамаш вийшов із автівки, якусь мить постояв, оглядаючи великий темний будинок, а потім рішуче покрокував довгою стежкою до неосвітлених вхідних дверей. Старий будинок Гедлі наближався, і Ґамаш намагався відігнати від себе враження, що той спостерігає за ним — жалюзі на вікнах були напівопущені й нагадували очі кобри.
То була химера, але властивість своєї уяви створювати химерні образи він уже давно прийняв і навіть заохочував. Іноді вона допомагала. Однак іноді завдавала болю. Ґамаш не був упевнений, як станеться цього разу.
