— Як ти думаєш, хто це зробив? — запитала Клара, передаючи Пітеру келих червоного вина. Вона відкинулася на спинку м’якого крісла і відсьорбнула зі свого келиха.
— Рут.
— Рут? Справді? — Клара сіла і втупилася в Пітера. Він майже ніколи не помилявся. Це була одна з його найбільш дратівливих рис. — Ти вважаєш, Рут убила Сісі?
— Думаю, якщо я надалі це повторюватиму, урешті-решт матиму рацію. Наскільки мені відомо, Рут тут єдина, хто може вбити без довгих роздумів.
— Але ж насправді ти не думаєш, що вона на таке здатна? — здивувалася Клара, хоча й не заперечила.
— Думаю. Це в її природі. Якщо вона досі нікого не вбила, то лише тому, що їй бракувало мотиву й можливості. Та вона здатна на вбивство.
— Але чи вбила б вона когось електричним струмом? Я завжди вважала, що, задумай Рут когось убити, вона зробить це тростиною, чи пістолетом, чи переїде машиною. Вона не вирізняється вишуканістю.
Пітер підійшов до книжкових шаф і почав переглядати томи — складені стосами, безладно нагромаджені, втиснуті на полиці. Він пробігав очима по назвах. Там були біографії та романи, літературна критика, книжки з історії. Багато детективів. І поезія. Чудова поезія, яка змушувала Клару наспівувати й плакати у ванні, що була її улюбленим місцем для читання поезії, оскільки більшість томів були тонкими і їх було легко тримати слизькими руками. Пітер ревнував свою дружину до слів, які приносили їй таку насолоду. Вона видавала такі звуки, ніби слова пестили її та проникали в неї, і торкалися її так, як лише він хотів її торкатися. Він хотів сам чути всі її стогони. Але вона стогнала над Гехтом, Етвудом, Енджелоу і навіть Єйтсом. Вона стогнала і мугикала від насолоди над Оденом і Плесснером. Але найбільше задоволення вона отримувала від Рут Зардо.
— Пам’ятаєш це?
Пітер простягнув Кларі невеличку книжечку. Вона розгорнула її і почала читати навмання:
Вона перегорнула сторінку на інший вірш, знову навмання, і ще один, і ще.
— Вони майже всі про смерть або втрату, — мовила Клара, опускаючи книжку. — Я цього не усвідомлювала. Більшість віршів Рут про смерть.
Вона згорнула книгу. Це була одна з найперших збірок Рут.
— Вони не просто про смерть, — зауважив Пітер, кидаючи березову колодку у вогонь і спостерігаючи, як вона сипле іскрами.
Він вийшов на кухню, щоб перевірити запіканку, що розігрівалася до вечері, і звідти вигукнув:
— Вони ще й дуже витончені. Ми багато чого не бачимо в Рут.
— «Що була ти лише метеликом І вжалити не могла», — повторила Клара.
А Сісі була лише метеликом? Ні. У Сісі де Пуатьє було жало. Варто було наблизитися до тієї жінки, і ти відчував його. Клара не була впевнена, чи погоджується з Пітером щодо Рут. Рут виплескувала всю свою гіркоту у своїх віршах. Рут нічого не тримала в собі, а Клара знала, що злість, яка веде до вбивства, повинна довго бродити, вона часто запечатана під шаром усмішок і медових речей.
Задзвонив телефон, і після кількох коротких слів Пітер поклав слухавку.
— Допивай! — гукнув він із порога. — Мирна запрошує нас до бістро пропустити по келиху.
— Я маю випити залпом цей, щоб отримати ще один? — Як у старі добрі часи, чи не так?
Арман Ґамаш стояв перед старим будинком Гедлі. Двері зачинилися, і він відчув, що може видихнути. А ще він почувався по-дурному. Він оглянув цю похмуру стару будівлю разом із Лайоном, і ніщо з того, що він побачив, не змусило вподобати це місце, проте й ніяких вовкулак будинок не приховував. Він був просто стомленим і сумним, і йому дуже бракувало сміху. Як і його мешканцям.
Перш ніж піти, Ґамаш повернувся до вітальні, де Крі так само сиділа у своєму сарафані й капцях. Він накинув їй на плечі ковдру й сів навпроти. Якусь мить дивився на її безпристрасне юне обличчя, а потім заплющив очі.
Він намагався дати їй зрозуміти, що все буде добре. Урешті-решт. Життя не завжди завдаватиме такого болю. Світ не завжди буде таким жорстоким. «Дай йому час, маленька. Дай йому ще один шанс. Повернися».
Він повторив це кілька разів, а потім розплющив очі і побачив Лем’є, який стояв біля дверей і дивився на нього.
Опинившись на вулиці, Ґамаш щільніше загорнувся в пальто й пішов стежкою до машини. Завірюха тільки починалася, і сніг летів пухнастий, легкий і приємний. Він подивився вниз на село, що виблискувало у світлі прикрас і хуртовини. Раптом у його голові віхолою промайнули слова Ґабрі: «Чудовисько мертве, і селяни святкують». Натяк на Франкенштейна. Але в тій історії селяни не просто святкували смерть монстра, вони вбили його самі.
Чи могло це сонне, миле, мирне місце об’єднатися і вбити Сісі де Пуатьє?
Ґамаш майже відкинув цю версію. Це була божевільна ідея. Але потім він пригадав, що смерть теж була божевільною.
— Про щось хочете запитати? — не обертаючись, Ґамаш звернувся до молодого агента, що стояв позаду нього.
— Ні, сер.
