– Спасибі, молодче! – До гетьмана: – Надзвичайна удача! Я накажу негайно відіслати цей лист цареві… Що ми з нього дізналися? По-перше, наші торішні добрі знайомі Ібрагім-паша і хан Селім-Гірей усунуті з своїх високих посад і заслані на острів Родос. По-друге, великим візиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара Мустафою. Це розумний і жорстокий воїн. Звичайно, він не захоче зазнати долі Ібрагіма-паші і докладе всіх зусиль, щоб домогтися перемоги. Третє. Як і торік, турки ідуть під Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися і не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цій звістці, картина прояснилася, і ми будемо діяти напевне. Але порівняно з минулим роком розширюються загальні цілі війни. Султан не задовольняється вже тільки Чигирином, а хоче захопити Київ і навіть Лівобережну Україну. Однак Мустафа-паша зможе зробити це тільки після того, коли знищить наше військо під Чигирином. Отже, наше завдання – не допустити здачі міста або ж, на крайній випадок, зберегти боєздатним наше військо… Нарешті, одна із цілей султана – знищити Запорозьку Січ. Видно, торішні набіги запорожців на турецькі і татарські тили не на жарт стурбували султана.
– Безперечно, нам пощастило, – погодився Самойлович. – І я вже відповідним чином нагородив запорожців.
Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Звенигорі.
– Спасибі, козаче. Від гетьмана знаю, що ти не сам привіз цей фірман… Я накажу видати з казни кожному по п'ять золотих червінців.
Звенигора злегка вклонився.
– Красненько дякую, князю. Однак, якщо ваша ласка, замість золотих червінців ми хотіли б просити у вас милості для одного з наших товаришів… Він разом зі мною привіз цього листа з самої Туреччини.
– Що з ним?
– Його схопив генерал Трауерніхт.
– Як же так? Трауерніхт проявив самоуправство… А за віщо він його заарештував?
Звенигора сміливо глянув у вічі бояринові. Йому здалося, що треба говорити правду, бо тільки правдива розповідь може допомогти визволити Романа.
– То був кріпак генерала… Кілька років тому він утік від нього на Дон.
Ромодановський нахмурив брови. Лівою рукою схопив бороду і почав закручувати на вказівний палець. Це була прикмета, що воєвода чимось незадоволений.
– Так об чім же мова! Генерал просто повернув собі те, що йому належало!
– Але ж то людина, а не річ… Низове товариство прийняло його до себе, – він став запорозьким козаком!
Гетьман, дивлячись на Ромодановського, іронічно посміхнувся: на обличчі князя промайнули погано приховані досада і роздратування. Не чекаючи, що відповість козакові воєвода, Самойлович відкланявся і вийшов.
Ромодановський став перед Звенигорою, насупився.
– Якщо кожен кріпак-утікач об'являтиме себе донським чи запорозьким козаком, то ми, поміщики, зостанемося без робітних людей, без кріпаків… До того ж вони збираються в гурти, і серед них починається бродіння. З'являється Степан Разін – і ллється дворянська кров!.. Ні, ні, козаче, не проси у мене заступництва для такого бродяги!.. На місці Трауерніхта я зробив би те саме!
Звенигора зрозумів, що говорити далі марно і небезпечно. Не оповіщати ж воєводі про участь Романа у повстанні Разіна! Але ще лишався наказ Сірка. Тому запорожець знову вклонився.
– Ну, що ще? – вже незадоволено промовив боярин.
– Ваша світлість, – понизив голос Звенигора, – хочу передати таємне прохання кошового…
– Кажи.
– Кошовий боїться, що гетьман примусить запорожців іти під Чигирин… Це дало б татарам і туркам можливість легко заволодіти Січчю, а потім і всім півднем нашого краю. Сірко вважає, що ми на Низу принесемо більше користі, ніж під Чигирином. У слушний час запорожці нападуть на Крим чи на Буджацьку орду і змусять хана відступити з-під Чигирина. Ми не пропустимо по Дніпру турецькі човни з припасами. Січова фортеця в тилу ворога, маючи кілька тисяч запорожців, буде більмом на оці у Кара Мустафи. Ми знатимемо всі наміри турків, напрями пересування їхніх військ і кількість їх…
