Навколо вже все гуло, гоготало, тріщало. Над головами пролітали бомби і ядра. До стін бігли запізнілі вояки, по драбинах і земляних сходах, укріплених сосновими плахами, здиралися нагору. Тут же лежали перші на сьогоднішній день убиті й поранені. У свіжому ранковому повітрі відгонило димом і кров'ю.
Генерал Гордон швидко збіг на стіну і глянув на турецькі позиції. По сірій, змережаній окопами землі до міста наближалися густі ряди яничарів. Тисячоголосе «алла» линуло над полем.
Обабіч генерала стали Рожков і його нові друзі-запорожці.
Князь Ромодановський з почтом стояв на піщаному горбі на лівому березі Тясмину, навпроти Чигирина. Щохвилини до нього під'їжджали гінці, сповіщаючи про хід битви.
Боярин мав дуже стомлений вигляд. Блідий, змарнілий, з темними кругами під очима. Завжди ретельно розчесані, пригладжені вуса та борода сьогодні були скуйовджені, мов у хворого на лихоманку. Ніхто з почту не знав справжньої причини такого стану головнокомандувача.
Однак накази князя були, як і завжди, чіткі, обдумані, а голос – твердий, рішучий. Припухлі від безсоння очі дивилися пильно, бачили далеко – від максимівських лугів до суботівських круч, – охоплювали все поле бою.
Ворожий наступ понад Тясмином розпочався одночасно зі штурмом Чигирина. Зі сходом сонця ударили турецькі й татарські тулумбаси, заклично заграли зурни, затрубили ріжки. Від тисяч кінських і людських ніг застугоніла земля. Різнобарвні загони яничарів, спагіїв, арабських і курдських вершників хвилями перекочувалися через Тясмин і з ходу нападали на стрілецькі окопи та редути. На лівому фланзі кримська орда атакувала в кінному строю козацькі полки.
Все величезне військо османів перейшло в рішучий наступ. На тясминських лугах, на піщаних пагорбах лівого берега, в чигиринській діброві та в рідких узліссях Чорного лісу з самого ранку зав'язалися тяжкі бої.
Особливо сильний натиск турки робили на Чигирин та прилеглі до нього околиці. Ромодановський розумів, що вони хотіли відкинути його з Черкаського шляху, щоб відрізати Чигирин, оточити його з усіх боків. Тоді доля міста була б остаточно вирішена: воно б здалося на милість переможця. В руки ворога потрапило б багато пороху, бомб, ядер, продовольства. Тому він з самого ранку кинув сюди Білгородський стрілецький полк – свою опору і гордість.
Пригнічений і заклопотаний Ромодановський спочатку не помітив гінця і тільки, коли перед ним стали три татарських мурзи, глянув пильніше на козака.
– Від гетьмана?
– Так, ваша світлість. Гетьман наказав доставити листа і полонених.
– Сам маю полонених досить, -сказав стомлено боярин, розгортаючи папір.
Гетьман писав: «Посилаю тобі, князю Григорію Григоровичу, знатного татарського мурзу Саферелея. Оний мурзишка є зятем хана Мюрад-Гірея… Налякай його гарненько! Скажи, що одріжеш його погану голову і пошлеш у подарунок тестеві, сиріч ханові, якщо той дозволить візирові Мустафі вчинити насильство над князем Андрієм… Разом з ним посилаю ще двох захудалих мурз, – хай сам Саферелей відправить їх до хана негайно як посланців. Двох – для більшої певності…»
– А, от воно що! – вигукнув боярин і повернувся до гінця. – Спасибі тобі, козаче! Ти приносиш мені маленьку надію…
Він швидко підійшов до низькорослого Сафеірелея, якого поставили на коліна зі зв'язаними ззаду руками, промовив тихо, але суворо?
– Мурзо, хан Мюрад-Гірей вчинив необдумано, передавши мого сина князя Андрія туркам. Візир Мустафа погрожує йому смертю. Він сповістив мене, що обдере з голови живого князя Андрія шкіру, напхає її соломою і пришле мені в подарунок, якщо я сьогодні до півдня не здам Чигирина… Я захищатиму це місто, поки стане сил моїх! Отже, візир матиме привід виконати свою мерзенну погрозу… Але клянусь, я знайду засіб помститися ханові за мого єдиного сина! І першою жертвою цієї помсти будеш ти, мурзо! Я накажу тебе живого оббілувати – здерти з голови шкіру, теж напхати соломою і відіслати ханові… .
Саферелей зблід. У нього пересохло в роті. Він хрипко сказав:
– О аллах, врятуй князя Андріяі
– Ти допоможеш аллахові, мурзо.
– Я?
– Якщо хочеш носити голову на плечах, передай ханові через своїх одноплемінників, – Ромодановський кивнув головою в бік двох полонених мурз, що стояли осторонь, – щоб урятував князя Андрія! Інакше…
– Якші, якшіnote 30, – швидко залопотів Саферелей. – Я зроблю так, як наказує візир урусів… Але ж усе в руці аллаховій…
– Безумовно. І передусім твоє життя, мурзо.
Ромодановський відійшов, а Саферелей почав щось швидко пояснювати мурзам, і ті згідливе кивали головами.
– Якші, якші!
Засвіт ударивши по Чигирину, турецькі гармати весь день не припиняли обстрілу. Палаючі бомби та розжарені ядра, креслячи в затягнутому димом небі чорно-вогнисті сліди, з усіх кінців летіли на місто. Трощили поодинокі, уцілілі в попередніх штурмах будівлі, підпалювали все, що могло горіти.
Вибухи стрясали скремсану, обгорілу, просякнуту кров'ю землю, рвали її На шмаття. Дим, пилюка, гарячий присок здіймалися високо вгору, сповнюючи повітря гарячою задухою і смородом.
