Грива відірвав од теплого мушкета схудле, закопчене димом обличчя, хмуро глипнув налитими кров'ю очима на трупи яничарів. Зловтішна посмішка спотворила його запечені губи.
– Мало! Ой, мало! – прошепотів він, насипаючи з порохівниці пороху .в дуло мушкета.
Той пекельний вогонь, що загорівся в його серці на попелищах Канева, не вщухав ані на мить. Оксамитовий кисет із золою, де, напевне, як гадав він, були і перетлілі кісточки його дітей, нестерпним болем пік груди, кликав до помсти. За всі дні облоги Чигирина козак бачив немало ворожих смертей, але втіхи від того не мав.
– Ой, мало! – скреготів зубами у нестямі. Коли б він міг, то перебив би без жалю все вороже військо, хоча й відчував, що не вгасив би того полум'я, що палило його зсередини. Душевний біль і жадоба помсти були такі завеликі, що розпирали його, мов хміль – бочку.
В саму гущу бою кидався козак, шукаючи поживи для своєї шаблі. На весь свій велетенський зріст ішов насупроти ворогів, не думаючи, що якась гаряча куля прониже груди чи крива турецька шаблюка розкрає йому навпіл голову. А може, він і шукав для себе смерті-рятівниці?
Забивши в дуло мушкета тугий заряд. Грива припав до бійниці. Довго вибирав ціль і ще довше прицілювався. Нарешті, натиснув на курок. Серед гуркоту бою пострілу майже не чути було, але по тому, яка злобно-радісна посмішка засяяла на його змученому, закіптюженому обличчі, не важко було здогадатися, що під мурами фортеці ще на одного яничара стало менше.
– Іще один! – вигукнув Звенигора, бажаючи підбадьорити товариша і розвіяти його тяжкий настрій. Але той похмуро покрутив головою.
– Мало! Глянь – скільки їх пре сюди! З темряви степу випірнули нові лави яничарів. Вони йшли помалу, переобтяжені зброєю, штурмовими драбинами та в'язанками соломи і хворосту, які мали захищати їх від уруських куль. Протяжний грізний крик «алла» ширився, наростав, котився до фортеці, огортаючи її зі всіх боків. Підбадьорені допомогою, заворушилися і ті аскери біля стінобитної машини, що зосталися живі. Вони поволі виповзали зі своїх схованок і, понукувані злими окриками аги, бралися до тарана. Ось він гойднувся раз, удруге – і важкий удар струсонув браму.
Тим часом не переставали бити турецькі гармати. Ядра з тріском ударялися в кам'яні стіни фортеці, у вежі, у бійниці, в кам'яний зубчатий парапет і з хуркотом розсипалися на дрібні скалки.
Мов грім, вибухали круглі чавунні бомби, сіяли навколо себе смерть.
Генерал Гордон віддав наказ зарядити гармати картеччю, підтягнути лозові кошелі з камінням, приготуватися до рукопашного бою.
Коли ворожі лави наблизилися на гарматний постріл, він махнув шпагою, різким, високим голосом крикнув:
– Вогонь!
Десять гармат південної брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сійнула в обличчя яничарам, вирвала з їхніх рядів десятки воїнів. Але це не зупинило ворожу лавину. На місце вбитих і поранених миттю стали інші, підхопили драбини і вже бігом помчали вперед.
Гармаші гарячкове заряджали гармати. Вони встигли ще двічі пальнути картеччю. Потім, коли яничари опинилися в мертвому просторі, кинули непотрібні тепер гармати і схопилися за гаківниці, піщалі та мушкети, а також стали біля кошелів з камінням, щоб разом з піхотою відбивати ворожий приступ.
Турки теж припинили гарматну стрілянину, боячись влучити у своїх. Зате таран загупав частіше й сильніше. А яничари вже приставляли до стін високі драбини і, підпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стріляли з пістолів у тісній бійниці, чіплялися пальцями за найменші виступи, щоб злізти на стіну, і, зриваючись, падали вниз. На їхнє місце піднімалися інші.
– Кидайте каміння! – кричав генерал Гордон, пронизуючи шпагою груди аскера, який виткнувся з-за парапету. – Відштовхуйте драбини! Сміливіше, сміливіше, друзі!
На стінах було жарко. Осяяні загравами пожеж, яничари, мов чорні привиди, виблискуючи шаблями і ятаганами, перли вгору, як тісто з діжі. Стрільці й козаки-сердюки ледве встигали скидати їх додолу. А по драбинах швидко піднімалися інші і вступали негайно у бій.
Роман Воїнов схопив важку корзину з камінням – сипнув на голови нападників. Кілька яничарів зірвалися з драбини і з криком полетіли на своїх товаришів, що підпирали їх знизу. Хтось сійнув цеберце піску – прямо в чорні, вирячені від жаху очі, в роззявлені роти, що кричали своє страшне «алла». Звенигора скочив на кам'яний парапет і шаблею рубав бриті голови, випручені вгору руки з кривими ятаганами.
Кузьма Рожков і Грива схопили дебелий дерев'яний рожен з рогачем на кінці, підчепили ним драбину – і разом з десятками яничарів одштовхнули від стіни. Драбина описала велетенське півколо і гуркнула на землю. Сповнені болю і жаху крики залунали в кривавій напівтьмі…
