Ось що почало непокоїти воєводу, коли він побачив, як захисники Чигирина тікають з Нижнього міста. Поки візир Мустафа докладав усіх зусиль, щоб здобути Чигирин, поки половина його війська не відходила од обложеного міста, можна було не турбуватися за тил. Та що буде, коли Чигирин здасться? Турки передусім постараються відрізати російсько-українські війська од Дніпра, перетнуть шляхи для підвозу боєприпасів і продовольства, а потім поволі стискуватимуть лещата. Майже подвійна перевага в кількості людей дозволить їм це зробити.
Вечоріло, але ще було досить видно, щоб бачити всю панораму Чигирина. Сплюндроване вщент місто курілося. Біля зруйнованого мосту кількасот козаків і стрільців чинили туркам опір, в той час як їхні товариші плавом перебиралися через Тясмин. Не було сумніву, що за годину-дві яничари скинуть їх у річку чи перерубають, і тоді фортецю буде повністю оточено й одрізано од своїх військ. Треба щось думати.
– Як гадаєш, гетьмане, довго протримається фортеця? – тихо спитав воєвода.
– Гадаю, не довго. Та зараз справа не в фортеці. Мусимо думати про військо. Мене тривожить наша ненадійна позиція. Поки тримався Чигирин, ми стояли міцно. А тепер…
– Так, тепер ми повинні відступити до Дніпра, – підхопив боярин. – На Бужинських висотах, на наших старих позиціях, ми зможемо з успіхом протистояти туркам!
– А фортеця? На бога, князю, невже ти надумав залишити її напризволяще? Там же багато наших воїнів!
– Фортецю треба зірвати, а людей вивести! І робити це негайно, бо завтра вже буде пізно!..
– Тоді шли гінця!
– Легко сказати! Навколо фортеці – турки… Та навіть якщо і пробереться на гору, хто відчинить йому ворота? Гетьман на мить задумався.
– Є таємна лазівка. Нею проникне…
Захисники фортеці не помітили, коли впав на землю вечір. Місяць ще не зійшов, але на стінах було видно як удень. Криваві заграви від пожеж і вогненних вибухів осявали все довкола.
Бій не вщухав ні на хвилину. Від ударів ядер, вибухів бомб, від гарматної стрілянини, яку вели стрільці й козаки, від реву тисяч горлянок, скреготу шабель і свисту куль над Кам'яною горою стояв безперервний гул. Тремтіли фортечні стіни, здригалася земля.
Генерал Гордон стояв на південній вежі. В руці – довга тонка шпага. На шиї – барвистий шарф. Високий і рівний, мов жердина, він жодного разу не вклонився турецьким ядрам і кулям, що свистіли над головою. Був простоволосий, бо десь у бою загубив шапку, і вітер куйовдив його рудого задимленого чуба. Одяг на ньому – брудний, закіптюжений, розірваний у багатьох місцях. Але самого генерала не зачепила ні спагіївська шабля, ні яничарська куля.
Зовні він був спокійний. Пильно вдивлявся в лави турецьких аскерів, які грізними хвилями виринали з темряви й котилися до стін фортеці, на пожежі в Нижньому місті і на далекі вогники за Тясмином, у російському стані. Він був упевнений, що зуміє протриматися щонайменше тиждень, бо міцні мури надійно захищали від ворога, а в погребах було достатньо пороху, ядер і продовольства. Неглибокий, вирубаний у камені колодязь постачав на всю залогу фортеці смачну джерельну воду. Що ще потрібно для оборони?
Обабіч генерала, біля вузьких бійниць, пантрували за ворогом Кузьма Рожков, Звенигора, Роман Воїнов і Грива. Так вийшло, що вони, не змовляючись, без чийогось наказу стали в цей день особистими охоронцями генерала. Спочатку, боячись переслідування з боку людей Трауерніхта, трималися генерала Гордона, бо сподівалися на його захист, а потім, захоплені відвагою шотландця і відрізані в замку від своїх військ, вирішили до останнього бути з ним. Це було не легко: генерал мов навіжений носився по стінах і справді весь час був там, де найважче, його поява в самій гущі битви піднімала дух воїнів, поривала їх знову вперед, на ворога. Тонка блискуча шпага вражала яничарів, мов блискавка.
Четверо друзів не відходили від генерала, який нехтував небезпекою, і їхні шаблі не раз виручали його від вірної загибелі.
Турки не припиняли штурму фортеці ні на хвилину. Після взяття Нижнього міста вони підвезли всі наявні в них гармати на Чигиринську гору і звідти почали шалено обстрілювати південну вежу і головні замкові ворота. Фортеця відповідала не менш сильним вогнем. Така гарматна дуель тривала більше години. Від вибуху бомби в дворі замка загорілася стайня, – їдкий пороховий дим змішувався з густим димом пожежі і виїдав очі.
Під прикриттям гарматного вогню яничари підтягли до брами ще й стінобитну машину. Важкий, обкований залізом таран загупав у дубові ворота. Затріщало дерево, здригнулася висока надбрамна вежа.
Генерал Гордон ткнув униз шпагою.
– Стрільці, перебийте тих псів!
Гримнув залп із мушкетів і піщалей. Кілька аскерів біля стінобитної машини упали на землю. Інші вмить заховалися за товсті бруси чи порачкували до глибокого рову, яким було перекопано вузький перешийок між замком і полем.
Таран завмер. На стінах почулися радісні поклики.
– Га! Маєте, собаки!
– Скуштували коржів з маком!
– Може, ще хто хоче – налітайте!
