Замок відгукнувся з Кам'яної гори залпом сорока гармат, послав у поле смертоносні чавунні бомби і ядра. Гармаші, за наказом генерала Гордона, заклали в півтора раза більше пороху, ризикуючи бути розірваними разом з ними. Та гармати витримали. Зате в турецькому таборі спалахнули намети, здибилися, рвучи повіддя, осліплені жахом коні, страшно заревли верблюди, закричали поранені.
Дим чорно-бурою хмарою окутав Чигирин. Сонце прозирало крізь нього сердите, криваво-багряне.
Весь день турки не припиняли атак. Тисячі яничарів, спагіїв, татар, волохів, мунтян, арабів з криком, з перекошеними від люті і страху обличчями, розмахуючи шаблями, списами, знаменами, підтримувані завиванням зурн і гуркотом барабанів, ішли й ішли на приступ. Опівдні злетіла в повітря сторожова вежа Кримських воріт. Не виявлений завчасу підкоп спричинив страшні руйнування в стіні. Густі колони яничарів посунули туди.
Другий вибух потряс усе Нижнє місто. Розлетілася на порох частина стіни на східному, низинному березі Тясмину. В пролом, як весняна вода в прірву, хлинули чотири тисячі воїнів Каплан-паші. За ними вривалися все нові і нові турецькі загони.
Комендантський дім – колишній дорошенківський больверк – було розтрощено прямим попаданням бомб. Комендант, окольничий Ржевський, весь час був разом з стрільцями на стінах. Побачивши, як у пролом ринули турки, він, на чолі горстки воїнів, кинувся назустріч ворогам, щоб вибити їх у поле, але сили були занадто не рівні. Порубаний шаблями, окольничий Ржевський упав мертвий на гарячу, мов присок, землю.
З цього часу захисники Нижнього міста, не зумівши відкинути яничарів і забити проломи в стіні лантухами з землею, почали здавати ворогові одну вулицю за одною, Надвечір стало ясно: Чигирин не втримати… І тоді трапилося найстрашніше: рештки сердюцьких і стрілецьких полків покотилися до Калинового мосту, їх було небагато, та, зібрані в одному місці, вони ще могли б на деякий час зупинити ворога. Однак страх і відчай уже пойняли серця вояків. До того ж майже всі старшини, а серед них комендант Ржевський, полковники Рубан і Коровка, були або забиті, або поранені. Сотні людей, втративши віру в те, що Чигирин ще можна захищати, кинулися до мосту. За ними погналися яничари. Старий підгнилий міст не витримав величезної ваги, тисняви і нестримного бігу – з тріском розвалився, ховаючи під уламками у глибині Тясмину тих, хто був на ньому. Крик болю, жаху пролунав на передмо-сті! Люди плигали у річку і вплав намагалися досягти того берега. Одним це пощастило зробити, інші, зокрема поранені та ті, хто не вмів плавати, тонули на глибокій ямі. Та це жахливе видовище не зупиняло задніх: страх перед яничарами був сильніший за смерть у воді…
Генерал Гордон з уцілілими воїнами своєї дивізії та сердюками полковника Коровки, які після поранення полковника перейшли під його руку, боячись оточення, залишив стіни Верхнього міста і зачинився у фортеці. Наступали останні години героїчної оборони Чигирина.
Воєвода Ромодановський бачив у зорову трубу, яких зусиль, якої мужності і крові коштувало захисникам Чигирина відбиватися з ранку і до ночі від усе нових і нових яничарських полків. Здається, живі люди, яких до того ж було в десять разів менше, ніж нападників, не могли витримати такого напруження. Злітали в повітря стіни, падали будинки, лопалися, піднімаючи в небо чорну землю, турецькі бомби і міни, дим. котився, як осінній туман… Упало Нижнє місто, загинула більшість його захисників… Та Чигирин не здавався – стояв! З фортеці раз по раз гриміли залпи гармат і гаківниць, тріщали мушкети і тульські піщалі, на вежах майоріли прапори: малиновий – козацький, голубий – з ликом святого Георгія – дивізії Гордона.
Надвечір турки підтягли гармати – почали обстрілювати замок. До воріт підвезли таран – і глухі удари, що долетіли аж за Тясмин, струсонули могутні стіни. Тисячі яничарів дерлися по крутій Кам'яній горі уверх, до фортеці.
Та все ж Чигирин стояв!
Однак у серце воєводи закрадалася неясна тривога.
Вона не зменшилась і тоді, коли всюди, крім Чигирина, припинилися бої і воєначальники сповістили, що утримали всі позиції. Годилося б радіти: витримати і відбити такий скажений натиск – це справжня перемога!.. То звідки ж тривога? Невже трапилося нещастя з князем Андрієм? Невже хан обдурив його, приславши гінця зі звісткою про те, що він домовився з візиром про відкладення страти княжича Андрія? Невже Кара Мустафа виконав свою страшну погрозу, і з часу на час треба чекати, що з імли вирине чорний гонець з кривавою торбиною за плечима?
Ні, про сина він перестав думати опівдні, тобто в час, відведений візиром для здачі міста. Зціпив до болю зуби і змусив себе стежити за ходом боїв. «Усе в руці божій, – і прошепотів при цьому. -Уповаю на тя, господи!»
Йому стала зрозуміла причина тривоги тоді, коли приїхав Самойлович і розповів, що татари зробили відчайдушну спробу обійти лівий фланг і вдарити в тил стрілецьким і козацьким полкам.
Тил!
