– Ну, що ж – думати нічого. Наказ є наказ!.. Передайте по стінах: гармати негайно заклепати і кинути на голови яничарам! Усім відходити до північної вежі!.. Порохові погреби зірвати після того, як вийдуть люди! – Він обвів поглядом задимлені обличчя воїнів. – Рожков, доручаю цю справу тобі… Послужи, голубе, ще раз вітчизнії
Але якщо не хочеш…
Рожков виступив наперед. Глухо сказав:
– Дякую, генерале!
Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима.
– Дозвольте і мені разом з Кузьмою, пане генерале… Один добре, а два краще: все може трапитись…
– Гаразд. Ідіть. Рожков і Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрішнім парапетом стіни. Наказ про здачу фортеці і відступ за Тясмин блискавично поширився між оборонцями замка. Стрілецькі і сердюцькі загони швидко знімалися з своїх місць і поспішали до північної вежі, під яку вже підводились порохові міни.
Було дивно, що на стінах не гримлять гармати, не тріщать мушкети і самопали, не горлають дико тисячі людських горлянок. Тільки брама здригалася від могутніх ударів тарана, -то турки, підбадьорені тим, що уруси не стріляють із стін, посилили натиск.
Гармаші, заклепавши гармати, швиргонули їх униз, на голови тих відчайдушних сміливців-аскерів, які ще продовжували настирливо лізти по драбинах на стіни. У відповідь пролунав жахливий зойк. |Від вибуху міни злетіла в повітря північна вежа і частина стіни обабіч неї. Юрма стрільців і козаків хлинула в пролом, зім'яла на своєму шляху приглушених і наляканих вибухом яничарів, покотилася по крутому схилу вниз, до Калинового мосту.
В той же час затріщала брама південної вежі. Не витримали міцні дубові бруси могутніх ударів тарана – піддалися. Розтрощені ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападників.
Звенигора схопив знесиленого Романа під руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Він оглянувся-турки запруджували майдан, розтікалися по темних закутках замка. Рубали поодиноких стрільців і козаків, що, загаявшись, не встигли втекти вчасно.
Палаюча стайня освітлювала усе довкола.
У мерехтливо-кривавому світлі пожежі Звенигора раптом уздрів генерала Гордона. Довготелесий худий шотландець прудко біг до порохових погребів.
«Божевільний! Загине!» – майнула думка, і Звенигора, залишивши Романа біля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.
До погреба вони прибігли майже одночасно. Генерал рвонув причинені двері. Внизу копошилися дві темні постаті.
– Кузьма, чого гаєшся! Швидше! – заревів генерал. – Яничари зараз будуть тут!
У погребі спалахували голубі іскри: то Грива люто бив кресалом об кремінь, але трут ніяк не займався.
Гордон вилаявся і помчав до палаючої стайні. Звенигора хотів зупинити його, але не встиг. Генерал вихопив з вогню палаючу лату і так само прудко побіг назад. Його помітили яничари. Велика юрба понеслася за ним.
Вскочивши в двері, генерал крикнув:
– Тікайте! Підпалюю! Турки близько!
Йому назустріч метнулась чорна страшна постать Гриви.
– Не смій, чорт! – заревів запорожець. – Дай сюди! Кузьмо, виведи звідси цього навіженого! – Грива видер у генерала з рук вогненну лату. Гордон від несподіванки аж сторопів, та Рожков не церемонився з ним – схопив за плечі і силоміць випхав у двері. Побачивши Звенигору, гукнув:
– Арсене, забери його! Тікайте хутчій!
Тим часом яничари вже затопили весь замковий двір.
Звенигора потягнув генерала до широкого пролому в стіні, де маячіла одинока постать Романа.
Рожков хотів повернутися до льоху, але Грива загородив йому дорогу.
– Тікай, поки не пізно! Чого двом пропадати? У мене з турками свої рахунки!
Бачачи вагання Рожкова, Грива оперіщив його по плечах палаючою латою.
– Тікай, сатанаї
Турки були вже за кілька кроків. Ще мить – і справді буде пізно… Рожков вихором помчав слідом за Звенигорою. Він бачив, як запорожець, штовхнувши в пролом генерала Гордона, схопив на оберемок Романа і кумельгом покотився з ним по стрімкому схилу. В ту ж мить відчув, як страшна сила підняла його в повітря і швиргонула в бездонну темряву, що повивала підніжжя Кам'яної гори…
Тим часом Грива, міцно тримаючи в руці смолоскип, метнувся назад, у погріб. За ним, розпалені боєм, не розуміючи до ладу, куди вони пруть, погнали яничари.
Чуючи за собою тупіт багатьох ніг, Грива збіг по сходах униз і зупинився на протилежному кінці вузького проходу, обабіч якого в глибоких дерев'яних засіках чорнів порох.
Кілька десятків яничарів, спотикаючись, бігли до нього.
Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака і, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Він був беззбройний, з тонким смолоскипом у руці, тому, як вони гадали, міг стати легкою здобиччю.
Їх зупинив напівбожевільний, пекельний сміх козака. Вражені тим несподіваним сміхом, передні яничари зупинилися мов укопані і… раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик відчаю прокотився попід низьким кам'яним склепінням погреба.
– Ха-ха-ха! – страшно реготав Грива. – Ха-ха-ха! – І його осяяне червонястим вогнем, перекошене від напруги обличчя корчилося від зловтіхи.
