— Не сказав би, — завагався я нарешті. — Радше найстрашніший кошмар у Всесвіті, який раптом ожив. Щось типу старої з косою, яка віддає перевагу тому, щоби нахромлювати душі на велетенське тернове дерево… поки ці душі все ще перебувають у людських тілах.
Король Біллі кивнув.
— Послухайте, — проказав я, — коли вам уже так цікаво розбирати на гвинтики богословські вчення провінційних планет, то, може, краще полетіти у Джектаун і допитати парочку жерців цього культу?
— Так, — неуважно погодився король, поклавши підборіддя на пухкий кулачок, — їх уже допитують на кораблі служби безпеки. Все так заплутано.
Я підвівся, збираючись піти геть, але не впевнений, чи мені дозволять.
— Мартіне?
— Слухаю?
— Перш ніж ти підеш, можеш підказати, як нам зрозуміти цю істоту?
Я затримався на порозі, відчуваючи, як молотить зсередини по ребрах серце.
— Ага, — ледве зберігаючи спокійний тон, промовив я. — Можу сказати, ким і чим насправді є Ктир.
— І?
— Це моя муза. — Я розвернувся і пішов назад у свій кабінет писати далі.
Звісно, це я викликав Ктиря. Я це знав. Я розбудив його до життя, коли почав писати про це поему. Споконвіку було Слово.
Своєму епосу я дав назву «Гіперіонові пісні». І була вона не про планету, а про минущість самопроголошених титанів, ім’я яким — людство. Про бездумну пиху цього роду-племені, який наважився загубити рідний світ через звичайнісіньку байдужість, а потім ще й переніс свою зверхність до зірок, де й наразився на лють одного бога, котрий без нас би не виріс. «Гіперіон» став моєю першою серйозною роботою за чимало років і найкращою, яку мені судилося створити. Те, що починалося як серйозно-комічний омаж привидові Джона Кітса, перетворилося на мою єдину причину існувати, стало проявом, моїм вищим пілотажем епічного розмаху в епоху сірого фарсу та посередності. «Гіперіонові пісні» я писав під диктуру чужого голосу із такою майстерністю, яка мені раніше і не снилася, якої я нізащо сам не сягнув би. Моєю темою була минущість людства. Ктир став моєю музою.
Перш ніж король Біллі евакуював Місто поетів, загинув із добрий двадцяток людей. Дехто рушив до Ендіміона та Кітса, дехто — до кількох інших нових міст, але більшість повантажилася на старі «ембріоносці» та полетіла назад у Мережу. Мрія про утопію творців короля Біллі померла, хоча сам монарх і надалі мешкав у понурому палаці в місті Кітса. Зверхність над колонією він передав місцевому врядуванню, яке направило петицію про прийняття Гіперіона до Гегемонії і негайно заснувало Сили самооборони. До їхнього складу (під командуванням самопризначеного офіцерського корпусу нової колонії) переважно ввійшли корінні місцеві мешканці, котрим було не звикати лупцювати і дубцювати впродовж минулих десятиріч, відтак єдиним їхнім досягненням стало сновигання екранольотів на автопілоті, які регулярно порушували мирні ночі. Та ще пустелі, чию красу тепер псувала механізована розвідка.
На превеликий подив я з’ясував, що не став тим одним, хто залишився. Іще приблизно двісті людей нікуди не поїхали, хоч і старанно уникали будь-якого спілкування між собою, лише ввічливо всміхаючись один одному на Променаді поетів або трапезуючи разом у лункій порожнечі ресторанних зал.
Людей убивали, люди зникали і надалі. В середньому раз на два тижні. Та виявляли це зазвичай не ми, а командир регіональної самооборони, який щокілька тижнів проводив перепис населення.
Спогад того першого року, який не йде мені з пам’яті, незвично колективний: ми тоді зібралися на Толоці спостерігати за відбуттям «ембріоносця». Осінній сезон метеоритних дощів був у розпалі, і нічне небо Гіперіона ясніло від золотих пасмуг, що його перекреслили червоні омахи ракетних рушіїв на зльоті, коли спалахнуло маленьке сонце, і ми ще потім цілу годину дивилися, як наші друзі та колеги митці віддаляються від нас рискою термоядерного полум’я. З нами тієї ночі був Сумний Король Біллі, і я пам’ятаю його погляд, яким він мене обдарував, перш ніж зайти до своєї розцяцькованої карети перед поверненням у захищений Кітс.
Впродовж наступних дванадцяти років я вибирався з міста щось із півдесятка разів. Один раз у пошуках біо-скульптора, який би допоміг позбутися моїх сатиричних новоробів, інші рази — на закупи їжі та припасів. На той момент храм Ктиря вже поновив паломництва до Ктиря, тож під час своїх подорожей я користався їхнім складним маршрутом до смерті у зворотному напрямку: спочатку пішки йшов до Твердині Хроноса, канаткою через хребет Вуздечка і буєрами та човником Харона вниз за течією річки Гулай. Вертаючи назад, я роздивлявся прочан і гадав, хто з них виживе.
