— Але ти не можеш дописати його, Мартіне? Т-т-тобі не дається поезія, якщо твоя м-м-муза не проливає кров, правда?
— Дурня!
— Можливо. Проте, погодься, дивовижний збіг. Ти от ніколи не думав, чому сам досі цілий, Мартіне?
І знову я зітнув плечима і відсунув від нього подалі черговий стос аркушів паперу. Я був вищим, дужчим і підступнішим від Біллі, проте я мусив упевнитися, що жодна сторінка рукопису не зазнає ушкоджень, якщо я підніму його з фотеля і викину геть.
— Н-н-настав час якимсь чином дати раду цій п-п-проблемі, — проказав мій покровитель.
— Ні, — заперечив я. — Настав час, щоб ви пішли. — Я відіпхнув останню порцію віршів і підняв руки, зі здивуванням помітивши, що тримаю в одній мосяжний підсвічник.
— Будь ласка, зупинися там, де стоїш, — тихо проказав король Біллі і підвів із колін невральний аудіотравмат.
Я завмер на секунду і розреготався:
— Мала, мізерна, фальшива нікчема. Ти ж не зможеш натиснути на гашетку, навіть якщо боронитимеш власне життя.
І я ступив до нього, щоби дати йому прочуханки і викинути з кімнати.
Я лежав щокою на камені подвір’я, але із розплющеним оком, яким бачив мерехтіння зірок крізь плетиво аварійного купола над аркадою. Кліпати в мене не виходило. У руки-ноги, і в усе тіло кололи зашпори, що знаменували повернення відчуттів, так ніби весь мій організм заснув, а тепер болісно приходив до тями. Хотілося кричати, але і щелепа, і язик коритися мені відмовлялись. Раптом хтось мене підняв й обіпер спиною на кам’яну лаву, звідки я бачив тепер цілий двір і сухий водограй, спроектований Рітметом Корбе. Бронзовий Лаокоон борюкався із бронзовими зміями у непевному освітленні досвітнього метеоритного дощу.
— П-п-пробач, Мартіне, — пролунав знайомий голос, — але це б-б-божевілля м-м-мусить скінчитися. — В полі зору об’явився король Біллі з високим стосом рукописів в оберемку. Ще більше аркушів було розкладено на приступці фонтана біля підніжжя металевого троянця. Поруч я помітив відро з гасом.
У мене вийшло кліпнути. Повіки рухалися, немов заіржавіле залізо.
— Т-т-травматичний ефект м-м-має скоро минути, — проказав король Біллі і потягнувся до водограю, здійняв у повітрі ворох аркушів і підпалив їх іскрою від запальнички.
— Ні! — прокричав я крізь зціплені зуби.
Вогонь потанцював і згас. Король Біллі струсив попіл у чашу фонтана, взяв інший стос і скрутив його в трубочку. В омахах полум’я на його зморшкуватих щоках блистіли сльози.
— Це т-т-ти його в-в-викликав, — хапав ротом повітря курдупель. — Цьому т-т-треба покласти край.
Я спробував підвестися. Руки і ноги в мене тремтіли, наче в кепсько керованої маріонетки. І біль відчувався неймовірний. Я знову закричав, і звук цієї агонії луною відбився від навколишнього мармуру і граніту.
Король Біллі підняв грубезну пачку аркушів і на мить пригальмував, аби зачитати з верхнього рядка:
Король Біллі підніс своє обличчя до зірок і пустив цю сторінку на дим.
— Ні! — знову заволав я, намагаючись чимдуж зігнути ноги. Я примудрився стати на одне коліно, спробував утримати рівновагу, спершись на прошитий огнем зашпорів лікоть, але повалився на бік.
Тінь у плащі підняла стос, що був занадто товстий і не згортався у трубочку, та примружилася над ним у тьмяному світлі.
Король Біллі ворухнув запальничкою, і ця сторінка разом із п’ятдесятьма іншими зайнялися синім полум’ям. Він їх кинув у фонтан і знову потягнувся за новою партією.
— Будь ласка! — горлав я, вчепившись у кам’яну лаву і намагаючись підтягнутися на руках, поки заціпенілі ноги корчило від випадкових нервових імпульсів. — Будь ласка.
