По обіді буєр причалив у порту Спочинок Пілігрима, але через бурю і втому пасажирів за відчуттями це радше скидалося на пізній вечір. Консул чекав, що перед початком передостаннього етапу подорожі тут їх зустрічатимуть представники Церкви Ктиря, але Спочинок Пілігрима виявився таким же порожнім, як і раніше Окрай.
Від наближення до узгір’їв та перших краєвидів хребта Вуздечка (як і загалом наближення до будь-якого берега) перехоплювало подих, тому всі шестеро прочан згуртувалися на палубі — попри холодний дощ, який не припиняв падати. Чахлі та чуттєві відноги гір із їхніми бурими та несподіваними виступами разюче контрастували із монохромно-зеленим Трав’яним морем. Піки-дев’ятитисячники тільки вгадувалися за сіро-білими гранями, які вже невдовзі зникали за низькими хмарами на задньому плані, але навіть у такому обрізаному вигляді справляли могутнє враження. Сніг лежав одразу за скупченням обгорілих халуп і дешевих готельчиків, які, власне, й звалися Спочинком Пілігрима.
— Якщо канатка знищена, то нам гембель, — бурмотів Консул. Від самої цієї думки, раніше забороненої аж по сьогоднішній день, у нього всередині все переверталося.
— Перші п’ять опор уже видно, — проказав полковник Кассад, озброївшись своїм потужним біноклем. — Здається, вони не ушкоджені.
— А кабіни видно?
— Ні… зачекайте, видно. Одна знаходиться біля воріт на платформі станції.
— Рухається? — уточнив Мартін Силен, котрий, напевно, розумів, у якій вони опиняться халепі, якщо з канаткою щось негаразд.
— Ні.
Консул похитав головою. Раніше навіть у найгіршу погоду при відсутності пасажирів кабіни постійно рухалися, щоби вбезпечити канати від намерзання льоду і зберегти їхню гнучкість.
Усі шестеро підняли свій багаж на палубу ще до того, як буєр устигнув зарифити свої вітрила та спустити сходні. Кожен зараз одягнувся в цупкий одяг від негоди. Кассад — у термофляжний плащ армійського зразка, Брон Ламія — в довгу теплу напівшинель, що колись давно звалася тренчкот, Мартін Силен — у рясну шубу, що переливалася вороними та сірими відтінками в залежності від примх вітру, отець Гойт — у довгу чорну сутану, в якій він сильніше, ніж будь-коли, нагадував опудало, Сол Вайнтрауб — у грубу куртку на підкладці з гусячого пуху, де він ховався разом із немовлям, ну і Консул — у вже місцями благеньку, хоч і все ще придатну до використання шинель, яку йому кілька десятків років тому подарувала дружина.
— Що робити з речами капітана Мастіна? — запитав уголос Сол Вайнтрауб, стоячи на краю сходнів. Кассад пішов на розвідку в село.
— Я їх винесла нагору, — відгукнулася Ламія. — Візьмемо їх із собою.
— Мені здається, це неправильно, — сказав отець Гойт. — Я маю на увазі, отак просто взяти і піти. Ніякої… відправи. Потрібне хоча б якесь просте визнання, що людина померла.
— Могла померти, — виправила його Ламія, однією рукою легко відриваючи сорокакілограмовий рюкзак від дощок палуби.
Гойт не йняв їй віри.
— Невже ви й справді вважаєте, що пан-Мастін десь може бути живим?
— Ні, — відповіла Ламія, на чорне волосся якої вже поналипали сніжинки.
З протилежного краю причалу до них помахав Кассад, і вони знесли багаж з мовчазного буєра. Ніхто не озирнувся.
— Порожньо? — ще звіддаля крикнула полковникові Ламія. Плащ Кассада ще й зараз світлішав, виходячи з сіро-чорного режиму хамелеона.
— Порожньо.
— Тіла?
— Відсутні. — Кассад повернувся до Сола і Консула: — Ви забрали речі з камбуза?
Обидва чоловіки кивнули.
— Які ще речі? — поцікавився Мартін Силен.
— Тижневий запас їжі, — пояснив полковник, задерши голову та видивляючись станцію канатки. На згині його руки Консул уперше помітив довгу штурмову гвинтівку, яку ледве можна було роздивитися під плащем. — Звідки нам знати, чи зможемо ми десь далі поповнювати запаси їжі.
«Хтозна, чи ми взагалі лишатимемося живі через тиждень», — і собі подумалося Консулу. У відповідь він промовчав.
Усе своє збіжжя вони перенесли на станцію за дві ходки. У відкритих вікнах та розбитих куполах похмурих будинків свистів вітер. Під час другого заходу Консул ніс Мастінів куб Мебіуса з однієї сторони, а з протилежної важко хекав та сопів Лінар Гойт.
— Навіщо ми беремо з собою ерга? — хапав повітря ротом Гойт, коли вони дісталися перших щаблів металевих сходів, що вели на станцію, вкриту пасмугами та плямами іржі, ніби помаранчевим лишайником.
— Не знаю, — відповів йому Консул, що й сам ухоркався по дорозі.
Із платформи їм було далеко видно Трав’яне море. Буєр із зарифленими вітрилами лишався похмурим та позбавленим усіх ознак життя на тому самому місці, де вони його й покинули. Над степом раз по раз зривався сніговий шквал, створюючи ілюзію білих бурунів над численним билинням різнотрав’я.
— Заносьте все до кабіни, — скомандував Кассад, — а я подивлюся, чи можна запустити ходову онде з пульта оператора.
— Хіба тут усе не автоматичне? — здивувався Мартін Силен, чия крихітна голова майже губилася в густому хутрі шуби. — Не як буєр?
— Навряд чи, — засумнівався полковник. — Ворушіться, стартером я займуся сам.
— А якщо він рушить без тебе? — вже навздогін крикнула йому Ламія.
— Не рушить.
