— У кубі такого розміру заввиграшки вміститься кілотонний ядерний заряд у фазі стримування, якщо процедура опечатування була проведена впродовж наносекунди запалення, — додав Федман Кассад.
Ламія спохмурніла.
— І як же нам дізнатися, що його вміст не убив Мастіна?
Полковник показав на зелену смужку, яка слабко світилася вздовж єдиного шва куба.
— Він запечатаний. А розкритий куб Мебіуса можна повторно запустити тільки при наявності генератора захисних полів. Що б там не знаходилося, Гету Мастіну воно не шкодило.
— Значить, нам цього не дізнатися?
— У мене є одна цікава версія, — озвався Консул.
Решта озирнулася на нього. Розплакалася Рахіль, і Сол здер стрічку нагрівального елемента на пакунку з дитячим харчуванням.
— Пам’ятаєте, вчора в Окраї пан-Мастін багато просторікував про цей куб? Говорив про нього, нібито це таємна зброя?
— Зброя? — перепитала Ламія.
— Ну, звичайно ж! — вигукнув Кассад. — Ерг!
— Ерг? — витріщився на маленький ящик Мартін Силен. — Мені здавалося, ерги — це такі тварюки з силовими полями, яких тамплієри використовують на своїх кораблях-деревах.
— Так і є, — пояснив Консул. — Близько трьох століть тому їх відкрили на астероїдах довкола Альдебарана. Уявіть собі хребет кота, переважно п’єзоелектричну нервову систему, і все це в кожуху із кремнієвих «хрящів». От тільки живляться… та орудують вони силовими полями, потужність яких зіставна з енергетичними системами маленьких спін-зорельотів.
— То як усе це влазить у таку крихітну коробку? — Мартін Силен і далі витріщався на куб Мебіуса. — Дзеркала?
— Свого роду, — проказав Кассад. — Демпфери поля… істота не голодує, не харчується. Схоже за ефектом на кріогенну фугу для людини. На додачу, екземпляр не дорослий. Ерженятко, так би мовити.
Ламія провела рукою по металевому корпусу.
— І вони слухаються храмовників? Ті навчилися з ними спілкуватися?
— Так, — підтвердив полковник. — Але як саме, не знаю. Це один із секретів Братства. Але мушу сказати, що Гет Мастін мав бути абсолютно впевнений, що ерг йому допоможе з…
— Ктирем, — договорив за нього Мартін Силен. — Тамплієр гадав, що це енергетичне бісеня буде його секретною зброєю, коли він постане перед Князем болю. — Поет розреготався.
Тут прокашлявся отець Гойт:
— Церква прийняла норму Гегемонії… про те, що… ці створіння… ерги… не є розумними істотами… а тому спасіння їх не стосується.
— Ой, не скажіть, отче. Вони носії розуму, — не погодився Консул. — Їхнє
Гойт не відповів.
— Що ж, — підсумувала Брон Ламія, — певно, капітан Мастін вважав, що ця річ має стати його власним спасінням. Але щось пішло не так. — Вона роззирнулася по заляпаних кров’ю переділках та висхлих плямах на підлозі: — Гайда-но звідціля.
Із наближенням шторму та посиленням і без того дужих вітрів буєр ліг на інший галс. Драні транспаранти білих хмар несамовито летіли під низьким сірим небом грозового фронту. Трави шмагали корпус корабля і вгиналися під поривами холодного повітря. Обрій брижився і спалахував блискавками, після чиїх розрядів гуркотів грім, більше схожий на попереджувальні постріли на траверзі. Пілігрими мовчки спостерігали за цією картиною, поки не впали перші крижані дощинки, які їх загнали до великої каюти на кормі.
— Ось це я знайшла в кишені мантії, — проказала Ламія і підняла папірець із номером п’ять на ньому.
— Отже, наступним свою історію мав би розповідати Мастін, — пробурмотів Консул.
Мартін Силен гойдався на стільці, поки його спинка не вперлася у високе вікно. Відсвіти грози робили його риси обличчя сатира дещо демонічними.
— Існує інший варіант, — проказав він. — Можливо, хтось, хто ще не виступав, мав бути п’ятим, і вбив тамплієра, щоби помінятися з ним місцями.
— Тобто це або я, або Консул, — виважено промовила у відповідь на це Ламія, прикипівши до поета поглядом.
Силен знизав плечима.
Брон Ламія дістала з кишені блузи ще один клаптик паперу.
— Я маю шостий номер. Ну, і чого б я цим досягнула? Мені байдуже, що розказуватиму наступною.
— А може, йдеться про те, що ми не повинні були почути того, що міг би розповісти Мастін, — гіпотезував старий віршувальник і знову здвигнув плечима. — Особисто я вважаю, що Ктир просто розпочав свої жнива. Навіть не знаю, чому ми вважали, що нам дозволять підібратися до самих Гробниць, він шаткує людей на півдорозі до Кітса.
— Наш випадок особливий. Ми — його пілігрими, — не погодився Сол Вайнтрауб.
— Ну то й що?
Запанувала тиша, і Консул підійшов до вікон. Гнані вітром потоки дощу огорнули темрявою море і тарабанили у свинцеві шибки. Буєр крехтів і важко кренився на штирборт, міняючи галс.
— Пан-Ламіє, — спитав полковник Кассад, — то ви нам зараз розказуватимете свою історію?
Ламія схрестила руки на грудях і подивилася у вікно, яким бігли струмочки води.
— Ні. Давайте вже зійдемо з цього проклятого корабля. На ньому тхне смертю.
