Вони майже доїли вечерю, коли сутінь, що була навалилася на вікна, прояснішала і зникла наче за помахом руки. Консул розвернувся на своєму сидінні і побачив, як несподівано об’явилося сонце, заливши кабіну незбагненним золотим світлом.
Усі разом видихнули. Здавалося, що темрява остаточно запанувала кілька годин тому, але зараз, коли вони піднялися над морем хмар, понад яким стримів острів гірського пасма, їх почастував неперевершений захід сонця. Небо Гіперіона погустішало від сизого світла дня до бездонної барви ляпіс-лазурового надвечір’я, в червоно-золотому промінні якого займалися вежі хмар та величні вершини льоду й гірської породи. Консул озирнувся. Його друзі-прочани, котрі якоїсь півхвилини тому здавалися сірими та дрібними у тьмяній гондолі, тепер блищали в золоті призахідного сонця.
Мартін Силен підніс свій келих:
— Богом клянуся, отак уже ліпше.
Консул поглянув угору на їхній маршрут — масивний кабель, який далеко попереду тоншав до вузенької ниточки, а потім зникав поготів. На маківці за кілька кілометрів від них золоте світло іскрилося на наступній опорі.
— Сто дев’яносто два пілони, — наспівуючи голосом гіда-зануди, правив далі Силен. — Кожен пілон виготовлений із дюралевого сплаву й армованого вуглецю та підноситься на висоту вісімдесяти трьох метрів.
— Мабуть, ми високо, — тихо промовила Ламія.
— Найвища точка дев’яностошестикілометрової траси канатної дороги знаходиться над вершиною гори Драйден[161], п’ятого найвищого піка хребта Вуздечка заввишки дев’ять тисяч двісті сорок шість метрів, — бубнив далі Мартін Силен.
— Кабіна герметична, — обвівши поглядом інтер’єр гондоли, заявив полковник Кассад. — Я відчув зміни якийсь час тому.
— Гляньте-но, — знову почулося від Ламії.
Сонце вже довгенько спочивало на горизонтальній лінії хмар. А тепер закотилося під неї, підпаливши знизу надра грозяного оболока та розкидавши бучні кольори по всьому західному краю світу. Снігові карнизи та глазур льоду ясніли по західній стіні хребта, що височів на добрий кілометр понад гондолою канатки. На все темнішому склепінні неба загорілися кілька яскравих зірок.
Консул повернувся до Брон Ламії:
— Чому б вам зараз не розказати свою історію, пан-Ламіє? Перед Твердинею нам би ще потім не завадило відіспатися.
Жінка допила рештки свого вина.
— Усі хочуть слухати історію зараз?
У рожевуватому присмерку кивнули майже всі голови. Мартін Силен здвигнув плечима.
— Гаразд, — погодилася Ламія, поставила долі порожній келих, підтягнула ноги на ослінчик, обгорнувши коліна руками, і розпочала свою оповідь.
Я знала, що справа стане особливою, щойно він ввійшов у мій кабінет. Він був прекрасний. Не жіночний, ні «мазунчик» за стандартами моделей-чоловіків, зірок ГТБ, а просто прекрасний…
Маленький, не вищий від мене, при тому, що народилася та виросла я на Лузі з його гравітацією в 1,3 рази сильнішою, ніж на Старій Землі. Вже за секунду він беззастережно виказав, що не місцевий — надто хороші пропорції для його компактного тіла за критеріями Мережі, атлетичний, хоча й худий. Обличчя — етюд із вивчення цілеспрямованого завзяття: низький лоб, гострі вилиці, охайний ніс, тверде підборіддя і широкі вуста, в яких угадувалися чуттєвість та домішки впертості. Очі великі, карі. Здавалося, йому ще немає тридцяти стандартних років.
Зрозумійте мене, я не займалася його класифікуванням тієї ж самої миті, коли він зайшов. Першим я подумала: «Це клієнт?» А другим: «Дідько, який же прекрасний хлопець!»
— Пан-Ламіє?
— Ага.
— Пан-Брон Ламіє із «Всемережних розслідувань»?
— Ага.
Він озирнувся, ніби не зовсім мені повірив. Я розуміла цей погляд. Мій кабінет знаходиться на двадцять третьому рівні старого промислового вулика в секторі Старих копанок району Залізної Свині на Лузі. У мене три великі вікна, що виходять на технологічний канал номер дев’ять, де завжди темно і мжичить через значне протікання фільтру на верхніх рівнях вулика. Краєвид переважно складається із покинутих автоматичних доків та проіржавілих швелерів.
До біса! Це дешево. А більшість моєї клієнтури переважно телефонує, а не приходить з особистим візитом.
— Можна присісти? — запитав він, очевидно вдоволений думкою про те, що справжнє детективне бюро мало квартирувати в такій дірі.
— Звісно, — махнула я йому на стілець, — пан-… е-е?..
— Джонні, — відповів він.
Як на мене, він не належав до того типу людей, котрі обходяться самим іменем.
— Чим я вам можу зарадити, Джонні? — і я показала пляшку шотландського віскі, яку збиралася ховати в момент, коли він увійшов.
