Десятий поверх житлової стіни Вулика. Захисний щиток маски потьмянішав. Панцир вигорав парою-рефлектором. Міні-установка працювала зі звуком бензопили, який можна почути в історичних голодраматичних картинах. На десятому поверсі разом із п’ятиметровою секцією балкона обвалилася вся стіна у хмарі вибухових стріл-флешет та бронебійних набоїв.
Ззаду в мене влучило три важкі кулі.
Падаючи, я підставила долоні, зупинила установку і розвернулася. Щонайменше по десятку сиділо на кожному рівні — всі нападники рухалися в точній бойовій хореографії. Джонні спромігся підвестися на коліна і тепер шмагав пекельним батогом, здіймаючи веселки його синхронними світлоспалахами та пробиваючись крізь пружні поля захисту.
Один із атакувальників спалахнув на бігу, коли магазинна вітрина за ним розплавилася на рідке скло та заляпала Анфіладу в радіусі п’ятнадцяти метрів. Іще двоє намагалися перескочити перила свого поверху, але чергою з міні-установки я їх відігнала назад.
Звідкись із-під швелерів опустився відкритий екраноліт, чиї ротори натужно працювали, поки він закладав віраж навколо пілонів. Навколо нас із Джонні бетонне покриття тріснуло від залпів ракет. Вітрини вивергнули мільярди скалок, якими нас накрило з головою. Я зиркнула, двічі кліпнула, прицілилася і натисла віртуальну гашетку. Екраноліт заточився кудись убік, врізався в ескалатор, на якому зіщулилася дюжина цивільних, і рухнув громаддям покорченого металу із боєкомплектом, який вже почав рватися. Я бачила, як один із покупців вистрибнув на дно Вулика, що знаходилося у вісімдесяти метрах нижче.
— Ліворуч! — на когерентній хвилі інтеркому пролунав викрик Джонні.
Четверо у бойових обладунках злетіли із верхнього рівня на реактивних ранцях. Полімеризована броня-хамелеон чимдуж намагалася підлаштуватись під мінливий фон, але змогла тільки перетворити кожну з постатей на мерехтливий калейдоскоп відображень. Одна з них таки пробралася ближче радіуса враження міні-установки, щоби покінчити зі мною. А три інші напосіли на Джонні.
Він нападав із пульс-ножем, у стилі кучильєро із гетто[183]. Я йому дозволила вдарити себе в бронь руки, знаючи, що лезо дістане до тіла, але мені була необхідна зайва секунда. І я її отримала. Чоловіка я порішила гострим краєм мітенки, а вогнем із міні-установки присадила трьох бандитів, котрі обложили Джонні.
Їхні панцирі зашкарубли, а тому чергою зі Штайнер-Джинна я їх просто змела, немов двірник змиває сміття на тротуарі струменем води зі шланга. І тільки один із них спромігся звестися на ноги, перш ніж я їх усіх позбивала геть із карнизу цього рівня.
Джонні знову лежав на землі. Від його нагрудника лишились тільки поплавлені фрагменти. Я відчувала запах горілої плоті, але смертельних ран ніде не було видно. Припадаючи до плит тротуару, я підняла його.
— Покинь мене, Брон. Сходи! — зв’язок по інтеркому переривався.
— Відчепись нафіг, — відповіла я, намагаючись обхопити його лівою рукою так, щоби потім не впустити і водночас звільнити простір для вільного обертання міні-установки. — Поки що я на зарплаті твого охоронця.
У нас цілили снайпери з обох стін Вулика, зі швелерів під його дахом і торгових поверхів трохи вище нас. На хідниках я нарахувала щонайменше двадцять тіл, половина трупів належала яскраво вдягнутим цивільним. Електропідсилювач на лівій із поножів заїдав. Тому на прямих ногах я незграбно прочовгала ще метрів десять у напрямку храмових сходів. Нагорі вже стояло кілька священнослужителів культу Ктиря, абсолютно не зважаючи на перестрілку з усіх сторін.
— Згори!
Крутнулася, прицілилася та вистрілила я одночасно, при цьому почула, як спорожнів магазин установки, і розгледіла, як другий екраноліт випускає свої ракети. А вже наступної миті світ розбився на тисячу шматочків болю, випадкових металевих уламків та рваних ран. Джонні важко упав долі, і я повалилася згори на нього, намагаючись прикрити його незахищене тіло своєю бронею.
Ракети здетонували одночасно, кілька в повітрі і мінімум дві — на землі. Нас із Джонні підкинуло вгору вибуховою хвилею і віднесло метрів на п’ятнадцять-двадцять роздовбаним тротуаром. Добре. Метал вулиці і її залізобетонна пішохідна частина, де ми щойно знаходилися, горіла, вкрившись бульбашками, провисла та загуркотіла в провалля на охоплений вогнем тротуар під нею. Таким чином утворився природний рів, що відділяв нас від більшості сухопутних нападників.
Я підвелася, скинула непотрібну тепер установку та непотрібну тепер «розвантажку», марні рештки свого обладунку і підняла Джонні обома руками. Його каску зірвало, і обличчя виглядало надзвичайно червоним. Кров точилася з двох десятків пробоїн у панцирі. Праву руку і ліву ступню йому відірвало. Я розвернулася і потягла його сходами вгору до храму Ктиря.
