Твердиня Хроноса пнулася вгору на крайніх східних визубнях хребта Вуздечка: похмура барокова кучугура вигрітого каміння з трьома сотнями кімнат і залів, плетиво темних коридорів, що ведуть углиб до салонів; вежі, башточки та балкони, які виходять на голі північні узвишшя; вентиляційні шахти, що півкілометра піднімаються назустріч світлу і, за чутками, спадають аж до планетарного лабіринту; парапети, обвітрені холодними шквалами, що зриваються з іще вищих піків; сходи (всередині й назовні), викарбувані в нікуди у гірській породі; стометрові вікна-вітражі, куди ловиться перше проміння денного світила в день сонцестояння, або ж світила нічного — в ніч проти маківки зими; вікна без шибок, завбільшки з кулак, які за великим рахунком нікуди й не виходять; нескінченні барельєфи, гротескні скульптури в прихованих нішах, понад тисяча химер, що витріщаються з карнизів та перил, трансепту й склепу, визирають поміж дерев’яних кроков у великих залах, де їх спеціально розставили так, щоб вони заглядали в кривавого відтінку шибки північної стіни, а їхні розкрилені та горбаті тіні відміряли час, ніби стрілки сонячного годинника, що їх удень відкидало природне освітлення, а поночі — газові факели-пальники. І повсюди в Твердині Хроноса — знаки тривалої присутності Церкви Ктиря: вівтарі спокути в червоних оксамитах, підвішені або розташовані окремо статуї Аватари з поліхромної сталі клинками та кривавими самоцвітами замість очей, ще більше її скульптур, вирізьблених із каменю на вузьких сходах та в темних приміщеннях, так щоби поночі ніхто й ніколи не міг звільнитися від страху доторкнутися до пальців, що стирчать зі стіни, гострих вигинів холодної зброї, що спускається по стіні, чотирьох рук, ладних вас пригорнути в останніх обіймах. І ніби з останнім штрихом декору антураж довершувався кривавою філігранню в колись людних кімнатах і залах, червоними арабесками в знайомих візерунках на тунельних стінах і стелі, зашкарублими від іржаво-рудої субстанції простирадлами і центральною їдальнею, повною смороду від напівзогнилих харчів, які покинули кілька тижнів тому; підлогу та стіл, стільці та стіни прикрашала кров, повсюди німими купами був розкиданий заюшений багряним одяг і драні мантії. А ще навколо дзижчали мухи.
— Блядь, ну що за веселуха, га? — лунким голосом заявив Мартін Силен.
Отець Гойт наважився ще на кілька кроків углиб великої зали. Пообіднє світло із люків на західній стіні падало в приміщення курними стовпами.
— Неймовірно, — прошепотів він. — Собор святого Петра у Новому Ватикані не годен зрівнятися із цим.
Поет розреготався. В рясному промінні чітко вимальовувалися контури його вилиць і чоло сатира.
— Його побудували для
Федман Кассад опустив на підлогу дорожну сумку і прокашлявся:
— Це місце однозначно старіше Церкви Ктиря.
— Однозначно, — підтакнув Консул. — Але останні два століття його займає саме вона.
— Зараз її, здається, ніхто вже не займає, — проказала Брон Ламія. У лівій руці вона тримала батьківський пістолет.
Перші двадцять хвилин всередині Твердині усі кричали, але щомиті слабше відлуння їхніх голосів, паузи та дзижчання мух у їдальні вже незабаром змусили всіх мовчати.
— Це трикляте місце збудували андроїди і клони-кріпаки Сумного Короля Біллі, — промовив поет. — Вісім місцевих років тяжкої праці до прибуття спін-зорельотів. Планувалося, що воно стане найкращою туристичною принадою і курортом в усій Мережі, стартовим майданчиком екскурсій до Гробниць часу та Міста поетів. Але мене не відпускає підозра, що навіть ці бідолахи, чмошні андроїди-каторжани знали місцеву версію легенди про Ктиря.
Сол Вайнтрауб стояв біля східного вікна, піднявши немовля таким чином, щоби м’яке світло гріло їй щоки та стиснутий кулачок.
— Тепер усе це не має ані найменшого значення. Давайте пошукаємо закуток, де можна переночувати і поїсти без страшної м’ясорубки перед очима.
— А хіба ми не ввечері вирушаємо? — уточнила Брон Ламія.
— До Гробниць? — уперше за весь час подорожі абсолютно щиро здивувався Мартін Силен. — Ти хочеш іти на зустріч до Ктиря поночі?
Ламія здвигнула плечима.
— Яка різниця?
Консул стояв біля вітражних дверей, що вели на кам’яний балкон, із заплющеними очима. Фізично його тіло й досі погойдувало після подорожі канаткою. Ніч та день їзди над вершинами злилися в один суцільний спогад. І тепер він майже губився від утоми практично трьох безсонних ночей і все відчутнішого напруження. Поки не заснув, він розплющив очі і проказав:
— Ми всі зморені. Ми тут переночуємо, а вранці спустимося в долину.
Отець Гойт вийшов на вузький карниз балкона і похилився на його нерівний природний парапет.
— А звідси видно Гробниці?
— Ні, — відповів Силен. — Вони за он тими пагорбами. Але бачите, як ген на півночі та заході щось трошки білішає?.. Оті блискучі гостряки, схожі на рештки обламаних зубів у піску?
— Так.
— То Місто поетів. Сумний Король Біллі спочатку планував побудувати там Кітс. Обитель шику та краси. Місцеві подейкують, що зараз там живуть лише знеголовлені привиди.
