«Світи для заселення є. Вони потребують трансформації. Немає ресурсів».
«Ти правду кажеш?»
«Тобто?»
«Це правильна інформація?»
«Так кажуть. Іншої інформації немає».
«А може, хтось заборонив вам їх заселяти?»
Кайлац на мить задумався. Відтак створив словоформу абсолютного заперечення:
«Ні, ніхто і ніколи не забороняв й не збирався забороняти».
«А чому ж тоді ті, кого ви називаєте Захисниками, не поможуть вам ресурсами?»
«Таке неможливе».
«Чому?»
«Вони дуже-дуже далеко».
«Де?»
«Ісахха».
Пела знала цей словообраз з лекцій Лацор. Так магонійці називали Срібну Монету. У спілкуванні згадки про Галактику, де жили Захисники, супроводжувало холодне світіння еліптичного диска, оточеного хмарами космічного газу. Два з половиною мільйони парсеків, або одинадцять мільйонів світлових років відділяли Чумацький Шлях від цього велетенського зоряного острову.
«Маєш рацію, — погодилася дівчина. — Дуже-дуже».
«Захисники врятували би нас на Чіазі, — раптом порушив табу Кайлац. — Але вони не встигли. Міжгалактичні портали відключені».
Пела відчула, як швидка хвиля люті пронеслася її свідомістю. А відтак вона знову випала з реальності і побачила, як від жовтої зірки відокремлюється велетенський вогненний вихор — протуберанець. Як він, наче лев’яча лапа, торкається темно-зеленої планети і та на очах огортається смертоносним блакитним сяйвом, чорніє від закручених у спіралі хмар диму. Вона зрозуміла, що лють була не її, а Кайлацева.
«Вони не встигли, — повторила вона. А потім додала: А мали б встигнути».
Кайлац нічого не відповів й рушив до пульту, над яким минулого Пелиного чергування чаклував Дой.
«Мені робити контрольні заміри?» — запитала в нього дівчина.
«Так», — словообраз був емоційно безбарвним, як і зазвичай у телепатичних розмовах з магонійцями.
Ще у житлових модулях Пела готувалась до зустрічі з тунелем, котрий вів до великої теплиці. Як тільки вона згадувала тінь-переслідувачку, крижані комахи починали мандрувати її спиною. Їй здавалося, що вона вже ніколи не наважиться пройти довгим переходом і намагалася перемогти страх навіюванням.
Втім, казала собі дівчина, це все ілюзії, що створює Воглок, або ж його прислужник. І переконувала себе, що потрібна тим силам, які зачаїлися на Імлі, що нічого поганого вони їй не зроблять.
Пелі здавалося, що страх відступив. Проте коли вона опинилася на знайомому перехресті, видіння жвавого мороку знову вистрибнуло з пам’яті і скувало м’язи. А ще тут було дуже холодно, набагато холодніше, ніж за її минуле чергування.
Дівчина скулилась від зимного дихання підземелля. Їй згадалися шкільні спальні, де іноді зуб на зуб не попадав.
Невже і тут економлять на опаленні?
Вона ввімкнула прихоплений для такого випадку ліхтар й змусила себе заглянути до тунелю. Виплавлена в базальті труба губилася у перспективі, світлова лінія на підлозі ніде не переривалася.
Ніяких рухливих згущень.
Дівчина набрала до легенів повітря, прислухалася до биття свого серця і увійшла до труби. Навколо панувала мертва тиша, жодні природні і техногенні шуми не порушували спокою у лабіринті комплексу. Пела уявила, як десь над нею стоять і вібрують «пожирачі туману». Ця думка подіяла на неї заспокійливо, проте ліхтар вона вирішила тримати увімкненим.
Саме цієї миті до комплексу увійшов загін магонійців на чолі з Лацор. На комунікатор, вмонтований до її полумаски, щойно надійшла інформація про енергетичну аномалію, яка виникла у скельній порожнині поряд з технічним тунелем. Тих даних, якими вона володіла, було достатньо для висновку: у підземеллі відкрито портал. Також у магонійки не було сумніву щодо планів тих, хто це зробив. До тунелю зайшла представниця молодшої раси — тарха. Союзники Воглока перенесли її сюди, а значить, вона є їхнім інструментом. Відмичкою, якою ті планують відчинити клітку.
Її, Лацор, завданням було не допустити цього будь-якою ціною.
Ціною життя тархи, ціною свого життя і життя всіх магонійцев, що жили на Імлі. Зрештою, ціною всієї Імли, її зоряної системи, бо й цілої Галактики. Для тих, хто поставив предків Лацор стерегти клітку, будь-яка ціна виглядала прийнятною.
Ані Лацор, ані її народ у цьому не сумнівалися.
Зоран уперше побачив Наталію за тридцять вісім годин до відправлення транспортного модуля. Жрицю Атри супроводжували рептилоїди у червоно-золотих скафандрах. Вони важко прокрокували нижньою галереєю, тримаючи в руках (чи то у лапах) чорні, неприємного вигляду посохи. Пурпурні маски ґ’ормітів вкривала безліч крихітних золотистих дисків, від чого вони нагадували емітери високочастотних випромінювачів.
«Конвой», — зрозумів командор, проводжаючи поглядом незвичну процесію. За його наказом клонку мали закрити у спеціальному боксі для небезпечних ксеноформ. Там, наскільки він знав, вже поставили ліжко, стіл та кошик з одягом. Зоран раптом згадав, що не вирішена проблема душової кабінки, і рушив за червоно-золотими.
