— Але одній відомій нам істоті вдалося вирватися з цього солідарного кола.
— Не спіши, я ж до того й веду, — Відморозок спробував піднести руку у менторському жесті, і Сайкс зрозуміла, як важко дається йому кожен рух. — Темний бог вийшов за межі смерті, а значить і вийшов за межі присутності. У цьому його найглибша, найболючіша і найстрашніша таємниця. Він перестав бути «при суті», він сам став суттю, єдиним свідком самого себе. Це жахливо, це щось на штиб втрати всіх чуттів — зору, слуху, дотику. І от я міркую собі, а як це йому вдалося зберегти, скажімо так, психічну адекватність. Це ж неможливо, коли ти ховаєш одну епоху за іншою, і навколо вже давно немає нікого, хто б розумів тебе і пам’ятав твій первісний світ.
— Але ж і ти втратив свою епоху, прижився в іншій і не зійшов з розуму.
— Якби ти знала, чого це мені коштувало. Інший світ, інші ритми, інші барви і звуки. Все інше. Тепер навіть сміються не так, як сміялися при Сіоранах. Але я втратив лише одну епоху і не втратив людства. Тому мені випадало знайти собі теплу нору і зробити вигляд, що все добре. А Темний за сотні тисяч років життя втратив всі форми присутності, які оточували його при народженні. Усі до єдиної. Адже вимерла його раса і зник його світ. А потім ще десятки світів і рас, які слугували його «присутністю». Годі й уявити собі таку безмежну самотність. Жодна тепла нора від такого не врятує.
— Ти думаєш, він збожеволів?
— Він уперше збожеволів вже тоді, коли забажав безсмертя. А потім він збожеволів, коли знищив інших безсмертних і залишився один такий у всьому Всесвіті. А потім він божеволів ще тисячі разів, і нам не зрозуміти ступінь болю і відчаю цієї істоти. Ти маєш це врахувати, коли спробуєш забратися до його лігва.
— Але ж він воював і навіть перемагав. Складно, як для божевільного.
— Ми не знаємо, у якій присутності він тоді перебував. Вірніше, крізь яку саме присутність він здобував свою форму. Можливо, він розділив свою особистість між кількома носіями, а можливо, злився з машинним розумом у кіборгенну єдність. Він якось навчився оперувати своєю суттю, але це вже за межами моєї уяви.
— Ти все думаєш про Темного, а варто б було подумати про себе, — зауважила Преподобна.
— Я знаю, про що ти, — повіки Відморозка сіпнулися. — До Пратари ще вісімнадцять парсеків, значить, треба знову залазити до протиперевантажного кокону.
— Так.
— Якщо я тепер такий…
— Ми спробуємо полегшену процедуру.
— Уперше чую про лайт-гібернацію.
— Ти витримаєш.
— Я ж не проти, — щось на штиб посмішки скривило його губи. — Завжди готовий прислужитися людству, навіть у такий збочений спосіб. Але тобі має бути відомо, що приречені на смерть мають право на останнє бажання.
— Ніхто тебе не прирікав, не треба…
— Облиш, я все розумію.
— Все не так, — вона торкнулась висохлої, вкритої пігментними плямами, руки.
— Облиш.
— Добре, не будемо… І яке ж в тебе останнє бажання?
— Я хочу повечеряти з леді Шайнар.
— Оригінально, — Сайкс клацнула пряжкою свого поясу.
— Не ревнуй.
— Я не ревную, я міркую.
— Не роби проблеми з нічого. Усього лише година світської бесіди двох арештантів. Коли я тільки-тільки розліпив очі після цього чортового гіперстазісу, то згадав один її вірш. Він якраз був доречним на тій межі присутності і неприсутності, де тебе увесь час вивертає блакитною блювотою.
— Я не знала, що ти фанатієш від поезії.
— Взагалі-то ні, не фанатію. Але це класний вірш, от послухай.
Старий пілот закрив очі й несподівано сильним голосом продекламував:
— Ти хочеш поспілкуватися з Шермою про поезію? — Сайкс підвелася і обійшла ложемент з Відморозком. Здавалося, він заснув.
— Так.
— Ти не будеш проти моєї присутності?
— Аж ніяк, — сказав пілот після недовгої паузи і розплющив очі. — Можеш запросити цілу компанію.
— Я подумаю.
Від загибелі Овіти минуло вісім обертів Фаренго, а Гумм все ще відчував наслідки бою на обвідній галереї. Завдяки ґ’ормітській терапії його кінцівки відновили свої функції, але кожен рух супроводжував різкий біль у суглобах.
Йому не радили залишати Лабіринту, але впертий рудокоп таки виліз на сонечко. В пустелі було безвітряно. Скупі промені Таліс майже не гріли, але Гумм просидів біля недоробленої теплиці до самого вечора. Коли сонце Фаренго схилилося до обрію, Мулан присіла на брилу біля чоловіка.
