Локатори «Айн-Софу» година за годиною сканували космос у всіх доступних діапазонах. Хмару, що ховала лінкор від ворожого ока, оточували велетенські пасма темної матерії. Локатори знайшли в них гравітаційні збурення, характерні для проходження астероїдів. А невдовзі були знайдені й винуватці збурень — три холодні брили неправильної форми з незначним альбедо[23]. Найбільша з них була розміром з хмарочос і рухалась віддаленою орбітою навколо Пратари. Відстань до неї перевищувала два мільярди кілометрів. Дві інші брили, які не належали до почту жодного зі світил, давно залишили свої зоряні колиски і прямували в напрямку темної туманності в Гілці Персея. Між лінкором та найближчою з брил-мандрівниць розкинулись триста мільйонів кілометрів помірно запиленого вакууму.
Супремус погодився з висновками космоаналітиків, що жодний з трьох астероїдів не підходить для розміщення на ньому постійного спостережного поста. Тимчасові сусіди лімесу, вони лише кілька місяців тому занурились у пилову хмару. Зваживши все, командор відмовився від інспекції брил і наказав скласти більш детальну карту гравітаційних аномалій.
Для цього з «Айн-Софу» стартував безпілотний зонд, якого корабельні інженери обладнали ГРЛ-сканером. За дванадцять годин він подолав шість мільйонів кілометрів і зайняв позицію в одній з точок гравітаційної рівноваги поміж Пратарою і молодою безіменною зіркою, котру ще не занесли до сидеральних реєстрів. За шістдесят годин сканування зонд знайшов ще з півсотні дрібних об’єктів. Деякі з них були з вантажівку, але більшість за розміром поступалася кінській голові.
За наступні чотири години супремус і група корабельних аналітиків, незалежно одне від одного, проаналізували дані про це сміття та виділили з нього два об’єкти, що дрейфували в кількох мільйонах кілометрів від гирла лімесу. Розмірами з велику валізу, вони були підозріло повільними та надзвичайно темними.
— Дуже чорні та динамічно-стабільні каменюки, — кивнув Зоран, вислухавши доповідь аналітиків. — Як на мене, колеги, нічого особливого. Галактикою шастають цілі орди чорного й динамічно — стабільного каменюччя. Не бачу підстав для інспекції.
— Такі підстави є, сір, — не погодилась жінка-аналітик з видовженим блідим обличчям, характерним для корінних альфійок. — Ці об’єкти знаходяться в зоні променевої пульсації лімесу, яка мала б надавати їм значного пришвидшення. Пульсація діє наче вентилятор, що виштовхує повітря з приміщення. Теоретично біля гирла взагалі не повинно бути твердих фракцій, відмінних від іонізованого пилу. А ці, як ви кажете, «каменюки» зависли в зоні пульсації, наче пришпилені. Я можу пояснити таку аномалію лише одним: «каменюки» вміють коректувати свої траєкторії.
— Добре, переконали. Я особисто помацаю ці булижники, — прийняв рішення командор.
— Краще доручити інспекцію безпілотним зондам, — зауважила Тарасваті.
— Всі матимуть роботу, — невизначено буркнув Зоран і махнув рукою: — Рішення прийняте.
Врешті-решт він обрав проміжний варіант інспекції. До підозрілих об’єктів відправили зонд, але й сам Зоран вилетів до пилової хмари на скеґері. Він давно не пілотував й не зміг відмовити собі у рідкісному задоволенні. Вже на п’ятнадцятій хвилині польоту командор перебрав керування на себе й здійснив вихід скеґера на траєкторію, компланарну з гирлом лімесу[24].
Зоран активував імплантати доданої реальності; кабіна щезла. Його тіло наче повисло в безмежжі космосу, ногами до темної тіні гирла. Скупчення молодих світил палало десь за його спиною й вище, а попереду, розмита хмарою в жовту пляму, скромно сяяла Пратара. Хоча скеґер рухався відносно хмари зі швидкістю в три десятитисячних світлової, Зоран не відчував руху. Він, наче крихітна порошинка, летів назустріч пиловим вуалям. Їхня велич перетворювала на ніщо людські виміри та масштаби. Тут, у віддаленій галактичній провінції, вершились таїнства колиски світів, поряд з якими механіка Сонячної системи губилася, як зірваний вітром капелюх губиться над безмежжям штормового океану.
А ще десь там, далеко-далеко за темними вуалями, чатували невидимі чорні діри, справжні володарі зоряного Розплідника. Вони чекали на змужніння молодих зірок, як хижаки чекають на підростаючу здобич. Пройде кілька мільйонів років, і чорні діри підповзуть до розігрітих світил і смоктатимуть їхній ядерний жар, як павуки-птахолови висмоктують кров з упійманих папуг та колібрі.
Зоран наче відчував безмежний голод цих невидимих чорних страховиськ, смертоносний поклик їхньої гравітації. В його уяві виникла картина, бачена в навчальних фільмах: примарний, скручений колосальним тяжінням простір, розірвані радіаційними джетами корони блідого світла і сліпучо-білі спалахи над безнадійним мороком.
Командор витріпав з уяви могильне видіння, віддав кермування позитроніці й спробував медитувати. Він сконцентрував погляд на сяйві Матері Зірок. Тому що воно було жовтим, а йому необхідно було зосередитись саме на жовтому.
На ядучо-жовтому й майже безформенному.
На ядучо-жовтому і невпинно рухливому, наче драглі.
