А наступної миті до її голови влазить голос, котрий Пела ідентифікує, як голос молодої жінки або дівчини, можливо її ровесниці.
«Йди на захід уздовж стіни», — каже та.
«А де тут захід?» — втікачку переповнює радість (
«Йди схилом до верхньої платформи».
Дівчина крокує камінням, складеним, наче сходинки велетів; мур тягнеться в глиб імли — на око дуже древній, викришений, проте все ще міцний. За півсотні кроків він повертає праворуч — «На північ», — зауважує дівчина — й бачить, що ця частина споруди геть заросла темним та глянсуватим на вигляд, наче полакованим, мохом.
Ось й щось подібне на вхід — три велетенські брили, поставлені у вигляді літери «П». Та, що зверху, вкрита складним різьбленням: ромби в ньому перемежаються з колами та спіралеподібними завитками.
У тому різьбленні Пела впізнає знайоме орнаментування. Їй здається, що в навчальних симуляціях з історії їй показували щось подібне. Ці ромби і кола, міркує дівчина, різали не вкриті слизом щупальця й не трипалі клішні рептилоїдів. Їх креслили теплі руки, вкриті гладенькою шкірою. Руки з п’ятьма пальцями.
«Заходь, не бійся».
Вона й не боїться. Ледь схиляється, щоби не зачепити різьбленого каміню, заходить до вузького коридору, що за десять кроків впирається в метал.
Чи то заслінка шлюзу, чи то дверна панель.
«Й що далі?» — подумки запитує вона.
«Поклади долоню на
Пела хоче спитати, де той
Тепер рукавицю можна зняти.
Атмосфера туманної планети огортає її пальці, долоню, і нічого, зовсім нічого не стається. Принаймні вона не відчуває ані опіку, ані морозу, ані хімічної агресії. Кладе руку на метал, той відзивається ледь чутною вібрацією. Панель провалюється донизу так раптово, що Пела робить крок назад.
«Заходь», — знову запрошує голос.
Знов коридор, але вже не в дизайні кам’яного віку. Стіни вкриває щось на штиб до шерехатої темно-коричневої кераміки, світлові смуги на підлозі наче вказують шлях. Ні, не «наче», а таки вказують. Рожеве світло біжить тими смугами перед неї, ігноруючи бокові відгалуження коридору, а вона крокує за ним. Швидко крокує. Ще двері, й знову процедура прикладання долоні до полірованого металу; цього разу в мить падіння панелі над головою Пели виникає щемливий звук, наче бринить самотня струна. За дверима відкривається кімната, захаращена контейнерами того ж типу, що вона бачила на смітниках, в деяких з них знаходяться менші брати — коробчасті, конічні і циліндричні, з підсвіченими елементами й зовсім темні.
«Вітаю тебе, — тепер голос звучить, наче ускладнений стереосистемою. — Тут немає твоїх ворогів».
«Ти робот?» — дівчина відчуває, як затерпла її права рука, все ще перетиснута манжетою.
«Ні».
З-за контейнерів з’являється висока — на цілу голову вища за Пелу — людська постать. Фігуру з незвично видовженими пропорціями щільно обтягує еластична матерія, колір якої важко визначити у навколишній напівтемряві. Світлові смуги на одязі підкреслюють талію, комір, лінії рук і ніг; нижню частину обличчя закриває напівпрозора маска зі складним мереживом блискучих дротів. Волосся зібране у товсті дреди, щільно переплетені тонкими світлоносними дротиками. Білки великих виразних очей, здається, також підсвічені.
Пела вже знає, хто перед нею.
Вона бачила такі маски у навчальних та пригодницьких симуляціях.
Магонієць.
Чи, радше, магонійка.
«Так, — підтверджує та, — мої предки жили на планеті, яку ти називаєш Магонією».
«А як її називали ви?» — Пела все ще не може відірватись від променистих очей представниці старшої гілки «раси Б».
Вона чує слово, яке вимовляється не в її голові, а у навколишній напівтемряві. Воно звучить як «Афарі», якщо не зважати на те, що звуки, схожі на «ф» та «р», магонійка супроводжує неможливим для фонетики землян короткими присвистами.
«Свистить, наче папуга», — вирішує Пела, розуміючи: це її інтелект шукає опору у порівнянні. Насправді земні птахи тут ні до чого. А ще дівчина відчуває, що суха пустеля в її горлі нагадує про себе гострим болем.
«Можеш зняти скафандр, — здається, магонійка здогадується про її проблеми. — Я дам тобі зручніший фільтр».
«Тут отруйне повітря?»
«Воно не отруйне, але адаптоване для таких, як я. Аргон та інші інертні гази. Та й кисню значно менше, аніж потрібно для твоїх легенів. Поки ти активно рухаєшся, фільтр вироблятиме додатковий кисень, а спатимеш у спеціальній камері».
«У вас все передбачено».
«Фронтир створено спеціально для гуманоїдів».
«Фронтир?»
«Так. Прикордонна станція, рефуґіум[40], криївка, шпиталь. Сюди спрямовують тих з наших, хто потрапив до порталів».
«Але я не потрапляла до…»
