Гойдалка полностью

наспівує шкільну лічилку Пела, намагаючись втримати ритм дихання. Стежка зникла десь годину тому, а може, й більше, невідомо: наказав довго жити хронометр на моніторі доповненої реальності. Відтак вийшов з ладу й сам монітор. Тепер вона змушена йти невідомо куди, стрибати пласкими брилами, що вкривають безкінечний — як їй здається — гірський схил. З брили на брилу. Ані вершини гори, ані її підніжжя Пела не бачить; щільний та на диво однорідний туман кольору сироватки огорнув це пустельне місце. Він спочиває на брилах: непорушний, непроглядний та сповнений чогось відчутно безнадійного — наприклад, безчасся. Дівчині здається, що у цьому тумані нічого не відбувається.

Що він розчинив у собі саму послідовність.

Це її бісить.

А ще в неї закінчилась вода. Та система в скафандрі, що абсорбує піт і виділення, а потім знов перетворює їх на питну воду, також не витримала телепортації. А втім, чогось подібного Пела очікувала: контур життєзабезпечення почав відмовляти ще на Сельві. Тепер нижче поясу хлюпотить кілька літрів рідини, проте краник біля губ залишається сухим, як брили під її підошвами. Вона ще не відчуває підступної легкості зневоднення і голод ще не запустив під її скроні комашок нудоти, але час працює проти неї.

«Тут повна задниця, — бурмоче собі під ніс дівчина. — Тут гірший туман, ніж навіть на Сельві, не просто туман, а туманище, мегатуман, прабатько усіх туманів і хмар. Чому вони перекинули мене сюди? Навіщо? Якого біса мене не зустрічають?»

Відтоді, коли слизняки-мафеді вихопили її з сельвійського болота і спрямували сюди, Пела оточена нескінченним туманом[38]. Вона вже зрозуміла, що тутешня атмосфера придатна для дихання і насичена киснем — дихальні фільтри її скафандра майже не нагріваються і лише посвистують від надміру вологи. Час від часу на гірському схилі зустрічаються смітники: нагромадження порожніх контейнерів, купки ганчір’я, клапоті потемнілої фольги та масні жовто-зелені калюжі.

Один із таких смітників став першим, що Пела побачила в імлистому світлі. Побачила, коли від її очей відступили хвилі темно-червоної пульсації, а серце перестало стрибати під горло. Їй не знадобилось багато часу, аби зрозуміти: розкиданий навколо неї непотріб не належав земній цивілізації; з іншого боку, він не дивував її чужістю форм та розмірів. Сміття, радше за все, залишили гуманоїди.

Тепер вона їх шукає, адже інтуїція підказує втікачці, що доправили її сюди недаремно; що у володарів мафеді не було на меті вбити дівчину Пелу голодом, спрагою і самотністю.

Вона минає черговий смітник. Навколо іржавих ребер якоїсь металевої руїни розкидані знайомі контейнери. Матеріал, з якого вони зроблені, наче світиться зсередини — жовтогаряче сяйво проступає на їхній поверхні непевними лініями і плямами. А ще навколо валяються шматки чогось, подібного до пластикових стільчиків. Схил під ногами Пели стає пологішим, а на брилах вона зауважує присутність повзучої сіро-зеленої рослинності — чогось середнього між мохом і в’юнками авреліанської Півночі. Між камінням блищить рідина, й вже за кілька хвилин вона виходить на берег водойми, вкритої килимом драглів. Шерехатою сірою пліснявою.

«Щось мерзенне, — погоджується з першим враженням аналітична частина її розуму. — Й, певно, смердюче. Тут точно не нап’єшся».

Їй хочеться плакати. Й що це, скажіть, за прокляття — втекти від елітного спецназу Імперії, подолати безліч парсеків і, як результат, з одного болота потрапити на берег іншого, не менш бридкого на вигляд. Втікачка повертає направо, бреде вздовж берегу, намагаючись не вступити у волохаті від ряски калюжі; одного разу їй здається, що між брилами прошмигнула, блиснувши чи то панцирними пластинами, чи то кутастими кінцівками, спритна істота. Пела стоїть, думає, відтак удвічі збільшує відстань між собою і краєм водойми. Тепер вона ледь бачить кордон сірих драглів.

«Гун[39] його знає, що у тій воді сидить», — каже вона собі й раптом відчуває усю свою безмежну незахищеність в цьому відірваному від усього звичного та зрозумілого світі. Вона думає про те, що інтуїція їй зраджує, що в процес її телепортації вкралася помилка, й замість станції прибуття вона потрапила до незаселеної планети. До диких місць, згубно віддалених від колонізованих зон. А ще вона згадує пригодницькі серіали, де з таких от боліт зовсім несподівано, з ревом або ж бульканням, вискакували хижі рептилії та головоногі монстри, хапали пащами, мацаками, липкими плівками, павутинчастими відростками нещасливих мандрівників та затягували їх під воду.

Пелінію Мах пересмикує.

Її розвинена уява малює зграї блискавичних почвар, подібних до болотних сколопендр Золотої Планети або гребінчастих сельвійських змій; вона вже відчуває на собі крижані погляди хижаків, коли з туману — зовсім неочікувано — виринає високий, у два її зрости, мур, складений з грубого каміння. З недбало підправлених будівничими пласких базальтових плит, подібних до тих, якими вона дісталась озерного берега.