— Убогий один… Живе он у тій хатині.
— А без рук чому?
— А хіба я знаю? Кажуть, що турки поодрубували за щось…
— Як то — за щось? Я сам бачив — за що! — аж розсердився Петро. — Звати цього чоловіка як?
— Тодором звуть… Але на селі його всі дурним Додою дражнять.
Петро здригнувся.
— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у селі. А може, Юхрима-дзвонаря. А Тодорові-богомазові тільки руки повідрубували!
— Хто його знає, я при тім не була, — відповіла дівчина.
— Та вже ж — не була…
— Слухай, Петре, — озвався по-турецьки Джузеппе, — доки ти кухля триматимеш? Я хочу пити.
— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що — не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?
— А в нас Трагір взагалі в Сугаках нема… І чого то ви не по-нашому розмовляєте, як турки?
— Бо багато літ у турецькій неволі жили. Але я не про це. Як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки пообрубували, а ти про це нічого не знаєш?
Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять літ тому…
Похилив голову.
— Так, так. Я, мабуть, трохи дивний?
— Атож, — погодилася дівчина і поспішила його заспокоїти: — Я здогадуюся, хто ви такий…
— Хто?
— А ви тут, на цьому місці, колись жили. А тепер утекли з турецької неволі. Так?
Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, стисло йому горло, а перед очима потуманіло-попливло…
— А в нашому селі, — мов крізь туман чув Петро, — усе чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п’ятнадцять, і двадцять…
Туманіло-пливло перед очима. Зціпив зуби до болю…
— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть. Царство їм небесне…
— Не всі, — зі стогоном видушив із себе Петро. — Не всі, дитино… Дай-но ще водички…
Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і поволі заспокоювався.
— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Людина такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон-Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Україну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…
— Де ж вони всі?
— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив’язали Никодима й голову одрубали… А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.
— Живий?
— Не знаю, — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив і сюди наших людей убивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах ніг…
— На Січ їдете?
— Далеко їдемо. Дуже далеко… Але я так би хотів ще раз навідатися додому…
— Будь ласка, раді будемо!
— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…
— А що сказати батькові?
— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат. Слухай-но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?
— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.
— Яка ще казка?
— Ну, про його скрипку. Що буцім він заповів поховати її разом з ним, а сам дідькові продав душу, та як умер, то тіла одразу й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі… Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час носить на одне місце каміння. І каже, що на тую скрипку. Цілу гору наносив уже…
— Як же він носить?
— А так. Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе… Скрипчина могила — кажуть про те місце, але воно якесь чудне. Буває, що вночі там виє, мов скрипка грає-грає, аж плаче…
Петро скочив у сідло, аж кінь боком-боком пішов.
— Бувай, молода, не забувай! За воду спасибі!
— Не забу-у-уду! — махнула вона вслід рукою.
І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси. Скрипник провів рукою по вусах та щоках і намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку і побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він іще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою…
Вони вискочили за село. Біля лісу стріли Йона. Кінь його був задиханий… Йон радісно всміхався: побачив, що не розминувся зі своїми новими товаришами.
— Нічого не бачив? — запитав Петро.
— Бачив, — відповів Йон. — Татари мчали шляхом по моєму сліду.
— А тебе бачили?
— Ні… Я поклав коня і сам ліг, а потім їм услід дивився, аж доки не зникли за обрієм…
«Таки не заспокоїлися! — подумав Петро. — До самого Києва не доганятимуть, але тут треба стерегтися…»
Далі вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.
