Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все-таки перший і товариство не було свідком його недавніх мук… Треба познущатися з компаньйонів — але пробі! — вилетіло з голови геть усе! З ким же він усе-таки напився?..
— Лейбо!
— Слухаю ясновельможного пана…
— Не давай похмелятися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я вже похмелявся, — їм ані слова!
— Слухаю…
Залишившись один, пан Сулятицький умився, вдягнувся, зачесав свого чубчика і пішов будити своїх компаньйонів. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — чи то не насолода: милуватися муками двох п’яничок?
Пан Влодзімєж, прокинувшись, довго тер очі й позіхав. Потім придивився до обличчя пана Славка:
— Цо то є?
— Дзень добри, пане Влодзімєже! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.
— А може, вже вечір? — кволим голоском запитав той.
— Ха-ха-ха, може, й вечір, ви ж, панове, так понапивалися, що цілий день ладні проспати.
— Так-так, — роздумливо мовив пан Влодзімєж. — А нам же ще далека дорога аж до Києва.
Пан Влодзімєж підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:
— Перепилися ми вчора! Ох, і перепилися! А все — з горя!
— Так-так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.
— Я порубав би шаблюкою того бовдура, який придумав горілку, — рішуче озвався пан Влодзімєж.
Пан Євгеніуш криво всміхнувся:
— Еге ж, усі ви хоробрі, як пан Славек, котрий хтів учора порубати якогось хлопа, та слава Єзусу, вчасно злякався.
— Як-то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?
Тепер настала черга тріумфувати панові Влодзімєжу. Він нестримно зареготав:
— Ого, та вам, ясновельможний, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєте те, що є, і що сниться. Ви що, забули, як отой хлоп, а з ним ще якийсь зацний пан, примусили вас оддати якийсь борг панові Адамку Квятковському, — щоправда, ви якось забули його нам представити.
Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і притьмом захотілося вихилити чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!
Він убіг до своєї кімнати, схопив шаблюку, пістоля і твердими кроками пішов рипучими сходами униз, де корчмар уже напував та годував своїх гостей.
За столами не було нікого, крім якогось чоловіка з дивно знайомою чуприною, та ще стояв біля перегородки якийсь незнайомець у крисатому капелюсі і про щось тихо розмовляв з корчмарем.
— Пане Сулятицький! — вигукнув чоловік з дивно знайомою чуприною. Ба — та це ж пан Адамек! І пан Сулятицький геть усе згадав.
— Пане Сулятицький! — вів далі пан Адамек. — Я зараз при пеньонзах, дякуючи вам! Прошу до мого столу — я вас пригощаю!
— Бардзо дзенькуєм, пане Адамку, — відповів пан Славек. — З охотою. Тільки я хочу зараз поквитатися з отим драбом, котрий — ви вчора були свідком! — так тяжко образив мою гідність!
— А дідько його знає! — безтурботно відповів пан Адамек. — Запитайте в корчмаря, та тільки швидше, бо в мене в горлянці вже геть пересохло!
Пан Сулятицький хотів звернутися до корчмаря із запитанням, де зараз отой хам, — ні, він не скаже «отой хам», а ота «хамська свиня»! Та побачив, що корчмарів співрозмовник не простий мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони півголосом то по-турецьки, то по-польськи, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка… Може, італієць?
Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.
— То, кажете, не було? — перепитував у корчмаря незнайомий. — Ви згадайте, я вам добре віддячу. Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий — низький і товстий, подібний до вас, — італієць… Тільки ви тонші і ніс у вас тонший і коротший…
— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць, та ще міряти, в кого який ніс…
— Ну, згадайте, — наполягав незнайомий. — Є серед них ще один: бандит бандитом, та ще й голопузим ходити любить…
«Холера, я стрілятиму хлопові простісінько в його голого пупа! — закипаючи люттю, подумав пан Сулятицький. — Можна й у нахабні його очі, але краще в черево — від цього довго й тяжко помирають. Про що вони так довго базікають?.. Диво дивнеє, але ж я ніби бачив десь таку ж пику, як у корчмаря».
— Ще один супутник дебелий такий, як тур. І говорить завше спокійно… Особливо, як цілиться з пістоля. Ну? А сам граф — на грека скидається. Високий. Благородний. Неговіркий, але слово добре сказати вміє… Темноокий… Гордий. Образ не вибачає… І щока сіпається, коли хвилюється.
Корчмар уже й очі заплющив, і руками розводить, наче хоче обняти незнайомця, та вчасно передумує. Ні, він не пам’ятає такого чоловіка. А в грудях пана Сулятицького щось аж сіпалося від передчуття.
— Я добре заплачу, — тихо повторює незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.
«Чекайте, чекайте, — напружує пам’ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, сіпається щока…»
— Чи ще довго чекатиму на горілку для мене й шановного товариства? — сердито гукнув з-за столу пан Адамек.
