Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібного риссю; Олександр і Петро сиділи наче влиті, а Йон та Джузеппе помітно підскакували, й це ні їм, ні коням явно не подобалося. А Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по-хлопчачому ліктями, і щось мугикав під ніс.
— Що ти, Йоне, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — попросив Петро.
Йон, немовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв…
— Одверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.
— А ти мені розкажеш.
Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла подекуди мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.
— Ви знаєте, бадю[73] Петря, про що я співав?
Еге ж, бадя Петря не знає! Скільки літ сидів у Яссах і щоб не зрозуміти молдавської пісеньки! Але, щоб одразу не наганяти рум’янцю на Йонові щоки, сказав:
— Мабуть, про любов.
— Еге…
— Я тобі навіть можу розповісти, про що йдеться у твоїй пісні, — весело сказав Петро. — Хлопець каже дівчині: «У тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися». Хлопець дівчині каже: «У тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку». Хлопець каже: «У тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста…»
Їхали далі мовчки. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий Трієст і донью в білому у вікні; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати…
А Петрові привиджувалася родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою…
А потім бачив над пелюсткою зелено-чорний погляд. На нього докірливо дивилася Марійка.
Згадав — і знову защеміло, занило, заболіло плече.
Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що лунає ослячий крик, який благовістить на обід… Пан хотів підвестися, та раптом відчув, як у голові щось швидко-швидко перевернулося, і він з розгону знову впав на постіль.
— Матка боска, що то є?..
Ого, ця свиня питає, що то є? Буцімто вона не пам’ятає, що вона вчора витворяла… Ця свиня…
«Ця свиня»… Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він свиня? Ах, то, здається, був сон… Ну й снилося ж… Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, з властивою йому хоробрістю вихопив шаблюку, та в цю мить побачив, як просто на нього дивиться сорок пістолів.
— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий.
Та ще більше здивувало пана Сулятицького, коли козачок не з’явився.
— Грицю! — верескнув пан Сулятицький. Власне, він хотів гукнути якомога голосніше, а воно вийшло так тонко.
Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.
— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув: то не Гриць.
Повернув голову до дверей і побачив якусь пику.
— Я — Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане… Ви тут — я чув, — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба. Є ще в мене син, але він не Гриць, а Гершко… Є ще в мене доня Ривка, але ви її не могли кликати, хоч якби ви її побачили, то ви б її й уві сні кликали, але вона б до вас не прийшла…
Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.
— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така, ласка! — та й заночувати зволили.
— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але за хвилю впав назад: — Ой-ой-ой!
— Ясновельможний пане, — заспішив корчмар, — якщо ви дозволите, то я дам вам малесеньку пораду: випийте склянку горілки. Полегшає одразу…
— Ой-ой-ой! Я на неї й дивитися не хочу!
— Ось послухайте моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише склянку — і ви знову будете хоч до походу… Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби корчмар, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, а я сам вам подам до рота.
Пан Сулятицький зі стогоном почав підводитись. Підвівся, хоч відчув, як земля загойдалася під ним, мов маятник. Тремтячою рукою взяв склянку й, розхлюпуючи гірку, холодну й смердючу рідину, почав пити…
Нічого… Наче пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане краще.
— А де мої товариші? — запитав корчмаря. Він ніяк не міг згадати, хто саме — його товариші, але такий стан, як зараз, у нього був завше після пиятик.
Корчмар одразу ж відчув благотворну зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливо:
— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як це й належить справжньому лицареві, найперший.
