— Майже, — відповів Йон і вихопився на дорогу.
Прямо на нього летів ординець. Зброї при хлопцеві не було, він кинувся вбік, шабля ординця просвистіла на волосинку від голови, і саме в цю мить гримнув постріл. Татарин промчав ще кілька кроків і звалився в пилюку. Це стріляв Клюсик.
За хвилину Тиміш та Йон були в кузні. Клюсик витер закривавлену шаблюку об шаровари і мовив:
— Ще десятьох недолічиться Гаспареоне! По чотири з половиною на кожного козака лишилося! Зовсім мало…
— Не зовсім, — відповів Йон.
— Слухай, хлопче, біжи зараз на вулицю та позабирай у вбитих зброю, яка є. А я тим часом знову наб’ю гармату.
— Бадя Петря сказали, щоб ми після бою бігли до млина.
— Почекає бадя Петря. Нічого з ним не станеться.
Кущами, наближаючись до млина, йшли Петро, Олександр, Джузеппе й Йован.
— О мадонна, — почувши гарматний постріл, прошепотів Джузеппе. — Може, я побіжу до них? Я ж умію стріляти.
Петро відповів:
— Клюсик обійдеться й без тебе… А от тут ти необхідний. Он бачиш?
До млина залишалося кроків з двісті. Туди ж спускалися з гори спішені татари. Треба було пробігти цю відстань якомога швидше, — щоб ординці не перестріляли Петра та його товаришів з луків.
— Джузеппе, швидше! — гукнув Петро і побіг перший.
Йому лише здавалося, що він біжить швидко. Насправді ж Петро, перевалюючись з боку на бік, ледве пересувався, аж стогнучи від болю. Біль іще можна якось пересклити, але чому ж такі неслухняні ноги?
— Сакраменто! — вилаявся Джузеппе, пробігаючи повз Петра.
Петро відчував, як у нього німіє лівий бік, як б’ється серце, як важко, нестерпно важко дихається. Хотілося впасти на землю — і хай буде, що буде.
Олександр зупинився. Потім побіг назад, до Петра, схопив його за праву руку і потягнув за собою.
— Пусти, — хрипів Петро. — Я доберуся сам.
Олександр не слухав. Петро різко смикнувся, і вони впали. Над головами просвистіло кілька стріл.
— От бач! — зашипів Петро. — Тікай тобі кажуть!
Попереду пролунали постріли. Це Йован та Джузеппе відганяли од млина татарів, які вже були за якихось сотню кроків.
Петро з допомогою Олександра підвівся і, хитаючись, побіг на постріли. Перед очима так миготіло, що він нічого не бачив.
І лиш через півгодини після того, як Петро й Олександр услід за Джузеппе й Йованом ускочили до млина й зачинили за собою важкі дерев’яні двері, Петрові стало трохи краще бачити. Він поволеньки ходив попід стінами, білими від борошна, яке тут колись мололи, відпочивав. Знав: якщо він зараз ляже, то більше не встане. Йован і Джузеппе діловито набивали пістолі, готували заряди, щоб, коли знову спалахне бій, можна було порівняно швидко перезаряджати зброю.
Джузеппе розповідав небилицю, як колись в Алжірі він воював з воїнами якогось бея.
— Їх було з півсотні. Вони мене застукали під дубом. Ні, під пальмою. А може, під кедром. Ні, таки під пальмою. І лізуть з усіх боків. А я відбиваюсь. Аж тут чую: муедзин на мінареті кричить, що пора молитися. Попадали воїни на землю, моляться. А я виліз на пальму. Аж нагору, до листя та горіхів. Сиджу, чекаю… Закінчилася молитва, бачу — лізуть. І всі — під дерево. Я клацнув пістолем і кинув його вниз. Поки він летів, порох догорів, пістоль унизу як бабахне! Ну, басурмани одразу ж на той постріл цілу хмару стріл. Ну, і…
— Що? Постріляли один одного? — не повірив Йован.
— Усі… Мені дуже важко було злазити з пальми, але я зліз. І от я тут…
— Досить брехати, — скривившись, мовив Петро. — Онде знову лізуть.
Гаспареоне, після того, як з’єднались обидва татарські загони, — загін Кадира й те, що лишилося від загону Ризи, наказав:
— Млин тримати під обстрілом, не спускати з нього очей. А тим, що з гарматою, зайти з тилу…
Шестеро ординців, обходячи хату за хатою, почали підбиратися до кузні Балабая з боку городів…
Клюсик, зайнятий набиванням гармати, постеріг небезпеку лише тоді, коли почув постріл Йона і його крик. Обернувся і побачив, що Йон стоїть біля вікна, а з його спини стирчать наконечники стріл. Іще побачив, як зачервонілася на молдаванинові пробита в цих місцях сорочка. У вікно намагалися влізти ординці, а Йон, втрачаючи останні сили, хрипів Клюсикові:
— Стріляй! У спину стріляй!
— Падай! — гукнув Клюсик.
Але Йон не падав назад, а перехилився вперед.
І тоді Клюсик підніс гнота до гармати, націленої просто в Йона та у вікно з трьома ординцями… Гримнуло.
Тиміш із шаблею вибіг на вулицю. З вікна валив дим. Двоє вцілілих татар, очманілі від вибуху, кинулися навтьоки.
Тиміш повернувся до кузні. Під вікном лежав Йон. Очі були розплющені, вуста всміхалися, ніби Йон казав: «Будеш, Клюсику, в моїй Миндрі, скажеш, що ми з тобою вбили удвох чотирнадцять басурманів. А ще скажеш, що Йон Кодряну недаремно жив на світі, і кращої смерті, ніж на трупах ворогів, він собі ніколи й не бажав».
Від водяного млина долинали постріли.
Постріли з млина були нечастими, бо Петро наказав берегти порох і кулі.
— Ну, потроху то й потроху! — згодився Джузеппе. — У нас мало пороху, а в басурманів людей. Побачимо, чий запас скінчиться раніше…
