— Не вб’ють, — заперечливо мотнув головою Петро. — Тільки тримайте їх на прицілі. Якщо вони хочуть переговорів, значить, у них кепські справи. — І до Йована: — Гукни, щоб їхня людина вийшла до каменю, що кроків за п’ятдесят від млина — ми згодні поговорити!
За кілька хвилин біля каменю стояв сеньйор Гаспареоне.
— Тримайте його на прицілі з двох боків, — наказав Петро.
Йован і Джузеппе націлилися з пістолів, а Петро, з допомогою Олександра відчинивши двері, вийшов назовні.
Йти було важко — не тому, що страшно підставляти груди під стрілу, а тому, що боліло все тіло й хитало, мов п’яного.
Не доходячи кільканадцяти кроків, Скрипник зупинився і глухо спитав:
— Ну? Чого треба?
— Мені треба одного чоловіка з вашого загону, — відповів сеньйор Гаспареоне. — Він однак ось-ось умре… Дасте мені його живого — матимете життя і золото.
— Так кого ж вам треба?
— Султана Ях’ю.
— Не знаю такого.
— Ви все знаєте… Гаразд, хай буде інакше: мені потрібен граф Олександр Чорногорський, так по-вашому?
— Ще що треба?
— Більше нічого. Ви нам — Ях’ю, ми вам — життя!
— Багато просиш — мало даєш, Кемалю Сусе!
— Я не знаю ніякого Суса.
— Зате я знаю, — упевнено відповів Скрипник. — Я тобі пропоную інше: забирайся звідси, та швидше, тоді житимеш рік чи два, поки не потрапиш мені до рук!
— Він поранений отруєною стрілою, як Сагайдачний. Йому не жити! Ти що — хочеш привезти в Київ його труп? Навіщо?
— Ніхто в нас не поранений, усі цілі, а от у тебе дві третини вояків уже мертві.
— Мені корчмар Лейба сказав, що Ях’я поранений!
— І ти послухав?
— Через півгодини прийде підмога, і тоді інакше поговоримо!
— Не буде підмоги, — упевнено сказав Петро.
— Чому так думаєш?
— Лейба сказав…
І, повернувшись спиною до Гаспареоне, Петро повільно пішов до млина. Щось йому той шпигун іще кричав, але Петро не чув, думаючи тільки про одне: «Дійти, дійти…»
Він уже доходив до млина, коли відчув: падає… Його підхопили чиїсь руки. Це була Марійка, яка вискочила з-за млина.
— Ага! Це ти здихаєш від стріли! — зареготав сеньйор Гаспареоне. І враз замовк: просто на нього з двома пістолями йшов пан Адамек.
— Стріляйте! — несамовито вигукнув сеньйор Гаспареоне.
Засвистіли стріли, і пан Адамек упав, обливаючись кров’ю. Гаспареоне ще хотів підбігти до нього, щоб добити, та раптом почув крик Кадира:
— Касапчі!
Так, це були «касапчі» — росіяни! Це мчали на прудких конях донські козаки Єфтимія Петруніна, і поряд з отаманом скакав на коні Яремко Ціпурина.
Татари кинулися врозсип, вони дерлися на кручу — до своїх коней, та козаки були вже близько. Вже гула земля під копитами дончаків, і знали ординці, що врятуватися не вдасться.
Тоді просто з кручі стрибнув Кадир і підхопив на коня сеньйора Гаспареоне. Він полишив і своїх воїнів, і мурзу Ризу, якому через хвилину козаки знесуть голову, але кинувся рятувати сеньйора в одязі фаранга.
Його прудконогий кінь прогримів копитами по греблі, вихопився на круту гору і помчав у степ, несучи на собі двох вершників.
За півгодини коневі полегшає — на його спині їхатиме лише один вершник: сеньйор Гаспареоне, оговтавшись після першого переляку, тихцем вийме ножа і зажене Кадирові в спину. А сам рушить до Дністра, щоб шукати собі нових воїнів чи спільників — завдання таємної дефтерхани Баба-Алі треба виконувати. Інакше — голова з пліч.
…Чомусь ніяк не втікає з серця один спогад. Уже навіть здається, ніби все оте вигадалося, а проте мімарові Мусі воно видиться, мов наяву. От і сьогодні прийшов на будівництво своєї мечеті, підіткав поли халата і став з мулярами на риштовання.
Камінь за каменем лягає в стіни нової споруди. Мімар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає ліву руку, бере в неї цеглину, випалену за староруським способом, правою тримає черпачок у формі березового листу з розчином, намащує камінь і акуратно кладе…
Вже осінь, а сонце пригріває. Вже й спас давно минув, а все одно тепло. От же людська пам’ять: здавалося, став правовірним мусульманином, а мимоволі згадуються і Великдень, і різдво, і петрівка, і спасівка, і всі інші свята твоєї вітчизни.
Чого б то? Чому ти, мімаре Мусо, не мислиш ширше? Чому ти лише розумом розумієш, що є цілий світ і в нім — істина? І для всього світу — одна є істина. Невже ти не розумієш, що це треба ще й серцем сприйняти? Так чому ж твоє серце ниє за Вкраїною? Що в ній, поневоленій, гарного?.. Ні, ні, вона прекрасна, але ж де ти прикладеш на Вкраїні свій талант? Бо не українцям нині Україна належить… Куди ти подінеш свій талант, мімаре Мусо, якщо він хоче, прагне, благає дії?! А на Вкраїні йому діяти не дадуть. Що міг зробити зі своїм геніальним хистом Атанасій Слабошпицький, цей український Архіт, Евклід, Птоломей, Архімед і Коперник, якщо його книга існує в однісінькому примірнику, бо вельми мудрі земляки, побоявшись кари господньої, не захотіли видрукувати її? Тепер сія книга лежить за тридев’ять земель од України…
