Якщо підвести голову й окинути оком увесь будівельний майдан, то можна вже бачити, як поволі росте із землі велична споруда, восьме диво світу. Це диво постане, як виклик небесам. Ні, не як виклик, а як гармонійне поєднання земного в небесному. Коли Надир-бей подивився на малюнок мечеті на папері, а потім на її модель у глині, він перелякано запитав: «А не впаде?» — «Ч-числа к-кажуть, що н-ні», — одповів Муса. «Що ти мені — числа? — роздратовано перебив Надир-бей. — Не з чисел голови зніматимуть, а з тебе і з мене, якщо не так… Скажи, а що тобі аллах підказує?» Аллах Мусі нічого не підказував, усе, що треба, підказував йому розум. «Аллах зі мною числами й лініями говорить, а з тобою, о славний Надир-бею, як?» — Надир-бей не знайшов, що відповісти. Замовк на кілька хвилин. І лиш по тому, погладивши свою мовби відпрасовану бороду, відповів: «Оскільки числа вигадав аллах і наділив кожне число й лінію своєю премудрістю, то, звісно, числа мають говорити істину. Та чи вмієш ти читати божу премудрість у числах та лініях? Що скажеш, мімаре Мусо?» — «Н-намагаюся. І дещо м-можу».
Камінь за каменем, камінь за каменем… Уже жарко стало. Робітники дивляться, як завзято працює сам мімар Муса, і теж намагаються не відстати.
І враз Муса мов закляк. Став, випростався, камінь тримає в руці, стискає його побілілими пальцями.
Знову згадалося…
…Невелика, але вельми красива мечеть на околиці Адріанополя. Коли Муса бував у цьому місті, він завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лініями, що рвонулися увись, якоюсь незвичністю візерунків з кольорових плиток. Ніби дівчина-вкраїнка у вишиваній сорочці стала тут, на землі турецькій, та й дивиться у небо, на журавлів, що летять у рідний край — за море…
Мімар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грішні імена на священних мурах зведених ними ж будівель. І все ж він шукав це ймення. Як правило, майстри залишали свої імена у плетиві візерунків. Поміж ліній, які ніби нічого не значили, раптом запліталася гілочка по-арабськи написаного слова. Муса обійшов тую мечеть не один раз, докладно вивчив кожен візерунок, але слів не побачив. Було кілька плиток, узор на яких незначно, але все ж різнився од усталених на інших плитках ліній. Він узявся перемальовувати візерунки на папір. І несподівано збагнув. Невідомий майстер стилізував під арабську в’язь літери кирилиці, змінив їх майже до невпізнання, але умудрився написати: «Воздвиг сю мосхію зодчий Димитрій з Переяслава». Кирилиця читається зліва направо, а арабське письмо — навпаки. Отже, ніхто з турків не зможе прочитати.
Хто він був, отой зодчий Димитрій з Переяслава? Муса передивився старі документи — жодного слова. Навіть турецького його імені немає. Наче не було зодчого…
Кілька днів тому Муса у своїх справах знову був в Адріанополі. І знову пішов до мечеті. Був вечір. Біля неї побачив кількох робітників, які під охороною яничарів щось робили.
— Гяур клятий хотів осквернити дім аллаха, — у відповідь прошипів вусатий ода-баші. — Та я прочитав його собаче ім’я.
— Що ж то за ім’я? — здригнувшись, запитав мімар Муса.
— Я одразу ж його забув… Ми розбили на друзки оті погані плитки. І тепер ставимо нові, з новими візерунками.
— Що ж там буде написано? Яке ім’я?
— Мімар Амурат з Адріанополя.
— А ч-чи мож-жна — отак? Адже н-ніяких імен н-не велено лишати на мечетях?
— Вам — не велено, а нам — велено. Через сто літ Висока Брама на весь світ розповість про творіння свого геніального майстра — тюрка Амурата з Адріанополя.
— Але ж Д-димитрій з Переяслава д-думав про аллаха, а н-не про т-те, що х-хочеться якомусь яничарові.
— Цить! — засичав ода-баші. — Звідки тобі відоме це ім’я? Ти що — теж урус?
— Як і ти, — спокійно одповів мімар Муса.
— Але чому ж ти, прочитавши раніше за мене, не розбив оте ім’я? Чому?
— Я сам мімар, і дбаю про своє ім’я, — відповів Муса. — Не х-хочу, щоб зникло воно в безвісті… А до того ж аллах сто літ терпів ім’я Димитрія з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася…
…Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси й покотився униз.
— Чия то псяча лапа камені жбурляє? — зарепетував хтось по-польськи.
— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.
— А мені все одно — чи комар чи мімар! — вилаявся поляк. — Як не може каменя втримати — чого лізе на будову?
— Майстре Болеславе, — отямившись від оціпеніння, озвався мімар Муса, — я прошу в тебе пробачення. Рука стомилася.
— Стомилася, стомилася! А якби вбив?
— Ну і вбив би, — несподівано розлютившись, відрізав мімар.
Майстер Болеслав замовк. Мімар Муса ніколи не бував ще такий лютий.
— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп’яка-подавальника з рудим пушком на верхній губі, промовив Муса. Подавальник набурмосений, опустивши очі, стояв перед мімаром, мовби не бачив його… Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та враз охолов. Що з тобою, Мусію-Мусо?
А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім’я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім’я. Ніхто й не згадає його через рік… Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубійко з Москви?
