Щойно долинув другий вибух з того краю села, де лишилися Йон і Клюсик. Всі завмерли, чекаючи пострілів з пістолів — це б дало знати, що Клюсик та його товариші іще живі. Але пострілів не було.
— Що ж, будемо одбиватись у млині, — похмуро мовив Скрипник. — Тепер вони кинуться на нас усіма силами, що лишилися…
Глянув на Олександра стомленими очима і сказав:
— Бери два пістолі, графе… Я знову щось погано бачу.
— Слухай, Петре, — похмуро мовив Олександр. — Може, я вийду до цих вояків і скажу кілька слів? Скажу: я — султан Ях’я. Скажу, що зроблю так, аби їм ніколи не доводилося умирати. Скажу, що моє правління буде добою спокою! Скажу, що забороню війни.
— Якщо вони дослухають до кінця, — із зусиллям видушив Петро, — то уб’ють тебе… А голову привезуть у Стамбул…
— Але ж я пропоную мир! Що може бути краще, ніж мир?
— Для кого краще? — обернувся Йован. — Мій маленький край знав стільки воєн та напастей лише за те, що хотів миру… Ми, чорногорці, виявляється, комусь заважаємо вже тим, що ходимо в свою церкву, оремо землю, одружуємося, народжуємо дітей і виховуємо онуків… А ти кажеш про мир… Не потрібний їм мир. Вони живуть з війни. І коли ти їм скажеш про мир, вони закричать: «Божевільний!..» Вони живуть з полювання. Тільки не на звіря, а на людей… А ти їм — про мир!..
І Йован вистрілив у якогось із воїнів Кадира.
— Отак! — задоволено сказав він. — Щоб був мир, треба спочатку дуже сильно бити їх по руках та головах. І коли в них усе болітиме, до останньої кісточки, тоді вони почнуть думати. Тоді й вони додумаються, що потрібен мир, що потрібно переходити від полювання до того, щоб орати землю і трудитися в поті лиця свого…
А пан Адамек з Марійкою пробиралися серед кущів. Дівчина — з двома пістолями, пан Адамек — з пістолем, шаблею та торбою з харчами.
— Може, дочекалися б темряви? — запитав пан Адамек, коли вони прилягли за кущем, звідки добре видно було татарів, які підбиралися до млина.
— Йому зараз дуже погано… Я мушу бути біля нього.
— У мене серце обливається кров’ю, коли ви до речі й не до речі говорите про пана Петра.
— Його поранено отруйною стрілою. Йому погано! — скрикнула Марійка. — Він може не дожити до вечора!
— А, стріла — то кепсько. Пробачте мені. Я засліплений вами і тому думаю тільки про свій інтерес. Але коли так, то будемо поспішати… Тільки, холеро ясна, як?
Гаспареоне стояв на кручі неподалік греблі й спостерігав за боєм. Біля нього сидів на коні Кадир і, пощипуючи борідку, похмуро дивився на те, що відбувається навколо. Кадир думав…
З того боку, де нещодавно гримнуло вдруге з гармати, мчали два вершники. «Напевне, везуть, нарешті, добру новину, — подумав Гаспареоне. — Може, вони саме там, біля гармати, піймали Ях’ю?»
Та вершники принесли вість про те, що майже всі їхні воїни полягли під вогнем гармати, тільки двоє їх лишилося, і вони не знають, що робити далі. Здається, одного гяура вбито…
Гаспареоне вихопив шаблюку, щоб зняти голови цих боягузів, та Кадир, навіть не дивлячись у бік головного агента таємної дефтерхани, вибив зброю з руки баші в одязі фаранга.
— Я й так маю мало людей, — відрізав він.
— Так нехай вони йдуть на оті мури! — закипів Гаспареоне. — Мені не потрібні їхні голови! Мені потрібна голова самозванця Ях’ї!
— Там стріляють, — лаконічно повідомив Кадир.
— От нехай оці два боягузи й біжать через греблю! П’ятдесят кроків під кулями, а далі… А далі гяури їх не зможуть влучити, там не прострілюється.
Кадир підкликав до себе двох вершників і наказав мчати через греблю, а там лізти на дах млина і розбирати покрівлю, щоб зав’язати бій всередині.
Вершники підкорились. Ось їхні коні спустилися з кручі. У млині — тиша. Ось вони уже помчали греблею. Пролунало кілька пострілів. «Ну, а що я казав?» — подумав сеньйор Гаспареоне.
Ось уже вершники у мертвому просторі.
Кадир дав наказ приготуватися до атаки на млин. Татари висунулися з-за каміння, готові кинутися в бій. Ще якась хвилина — і почнеться!
Та саме в цю мить, коли обидва вершники, залишивши своїх коней, вилізли на покрівлю млина, пролунали один за одним три постріли. І ординці покотилися вниз.
— Тьфу! — розлютився Кадир. — Це хто сказав, що не прострілюється?
— Це стріляли не з млина, — збентежено відповів Гаспареоне.
— Вельмишановний баші! — гукнув Кадир, бризкаючи слиною. — То скільки ж їх тут, отих ваших гяурів? Четверо чи сорок? На Турлі — вони, біля церкви — вони, у млині — вони, в кущах — вони! Я втрачаю своїх людей, але поки що біля моїх ніг — жодної гяурської голови!
Кадир обернувся до своїх воїнів і довго протяжно вилаявся по-татарськи. А під кінець наказав:
— Атака скасовується!
— Ти що? — здивувався Гаспареоне.
— Нічого! Треба думати… Інакше тут усі поляжуть.
— Гей, ви, гяури! — почувся крик знадвору. — Припиніть стрілянину! Будемо розмовляти!
— Які ще можуть бути розмови? — сплюнув убік Йован.
— Гей, гяури! Хай вийде людина від вас і порозмовляє з нами! — знову почулося знадвору.
— Я з ними не говоритиму! — відрізав Йован. — Я з ними говоритиму тільки з пістоля.
— Я говоритиму! — мовив Петро і з зусиллям відірвався од стіни.
— Вони вб’ють тебе!
